Сергій Олексійович - Мої 18, Сергій Олексійович

Історія про хлопця, якому тільки виповнилося вісімнадцять років. Він живе разом з рідними сестрами. Батьки за кордоном. Хлопець головний у родині. Шукає своє кохання. Він не завжди робить правильні речі та намагається бути порядною людиною, хоч іноді це йому вдається дуже-дуже важко.

1. Переїзд

Переїзд. О! Ви знаєте, що таке взагалі переїзд з однієї квартири на іншу? Це щось схоже на стихійне лихо. Це, можна сказати, якась всесвітня катастрофа.

Речі, речі. Дивани, шафи та стільці. Табуретки, книги, одяг, багато дуже всякого одягу, взуття, якесь спальне та постільне приладдя та посуд, і знову якісь тумбочки, полички.

Все це можна було побачити одного з останніх днів липня в тихому непримітному дворі.

Це ми переїжджали до нової оселі. Ми — це я, та дві моїх молодших сестри. Середню звуть Тетянка, а малу — Віка, Вікторія.

Раніше ми жили на самому краю нашого дуже великого міста. Відразу за нашим маленькім будиночком починався справжній ліс. А за лісом велике водосховище.

В нас на трьох був маленький двокімнатний будиночок. Майже рік ми жили там самі, бо наші батьки працювали за кордоном, в далекій сонячній Італії. І ось вони там заробили грошей та нарешті купили нову квартиру. Трикімнатну. Дім був старий. Мабуть, йому було вже років сто, чи, мабуть, трішки менше. Та кімнати там були такі великі, що кожна, як увесь наш старий будиночок.

Ми швидко носили речі з великої вантажної машини на другий поверх, і, правду кажучи, не було часу навіть, як слід озирнутися навколо.  Разом з друзями ми намагалися якнайшвидше розвантажити машину і поспішали, збігаючи сходами туди та назад зі швидкістю надзвукового літака. Треба було встигнути все це зробити ще до темряви. І тому ми дуже сильно старалися.

Моїм друзям, як і мені було по вісімнадцять, сімнадцять років. Ось, наприклад мені уже пішов вісімнадцятий. Бо мій день народження у квітні. І саме у квітні мені вже виповнилося сімнадцять років. Тому я почував себе вже достатньо дорослою людиною. Чоловіком!

Ми так швидко бігли наверх з речами, а потім на дворі теж поспішаючи розвантажити велику машину, що я навіть не встиг роздивитися, що тут за двір. Що тут взагалі до чого.

Це ще добре, що це був буденний звичайний робочий день. Роззяв ніяких поруч особливо не було. Я чудово розумів, що в такому тихому місці кожна нова людина вже досить велика подія.

У самій квартирі розпоряджалися дві мої рідні сестри. Здебільшого командувала наша середня сестра Тетяна. Поки я з друзями та з її подругами та однокласницями, носився знизу вгору, намагаючись, якнайшвидше затягти всі речі у квартиру, моя сестра, майстерно, наче все життя тільки цим і займалися, керувала в середині приміщення, що куди ставити. Але все одно бардак був цілковитий. Зате було дуже весело. Хлопчики та дівчатка дуже швидко знайшли між собою спільну мову. Можливо, тому нам вся робота здавалася легкою, хоч насправді це було важко.

До речі моїй середній сестрі вже майже шістнадцять. І вона теж вже вважає себе вже дорослою і дуже любить командувати. Але вона в нас добра та хороша. А те, що заправляє усіма своїми подругами, то Таня в нас теж Овен. І це відразу по ній помітно. А от Віка та інша. Їй вже чотирнадцять, але вона в нас така спокійна та розумна не по роках дівчинка. Не те що ми з Танею. Середня сестра давала зараз усім свої розпорядження і саме дивно, що всі її слухались.

Усі з задоволенням швидко бігали туди-сюди поверхами. Я навіть не помітив, як ми розвантажили повну машину речей. Коли нарешті кузов повністю спорожнів, я покликав хлопців до себе, до нового дому, щоб відзначити усім разом наше новосілля.Ну і заразом звісно віддячити за безоплатну допомогу. Але вони, так втомилися, що навідріз відмовилися пити. Та й і вечір вже майже був. І вже й додому було треба їхати. А добиратися далеко й довго. Якщо на міському транспорті то десь хвилин дев'яноста треба, щоб доїхати до того місця де ми раніш жили.
Тож хлопці навідріз ще раз відмовилися, як я не запрошував їх у гості. Машина якраз їхала назад на наше селище. Ось вони разом усі й полізли до кузова. Потім помахали нам рукою і поїхали на наш старий район. Це було сумно. Та, що поробиш. Треба вже звикати до нового місця. Тепер наш район тут.

Я піднявся нагору. У квартирі вже більш-менш розвернутися було де. Таня вже поспіхом обрала собі кімнату. Дві інші призначалися мені та нашій молодшій сестрі Віці. Окрім нас у квартирі ще були однокласниці моєї середньої сестри. Я іх знав не дуже добре, навіть, як кого звуть ще не усіх пам'ятав, бо раніше, коли ми жили в маленькому будиночку, Таня їх майже ніколи не запрошувала до нас у гості. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍