Сергій Олексійович - Мої 18, Сергій Олексійович

Порадившись, ми все-таки вирішили йти на селище.

Попереду йшли Таня та Аліна. За ними я і Квіточка. А потім уже наша сестра Віка, Леся та Яна.

Вечір темний. Навколо ні душі.

- Романтика, — засуджено вимовляє Аліна.

Це вона про те, що і ліхтарів на стовпах тут немає до ладу, і зірки на небі не світять, і Місяць, як на зло, за хмарами заховався. Навколо нас темрява та тиша, лише огорожі та дерева зустрічаються нам на шляху.

- Он якась парочка йде, — тихенько шепоче мені Квіточка.

О, та це ж це Катя. Катя з аптеки. І не може бути! Ніка???

- Привіт, — кидається Катя мені назустріч. - Ти, як тут? Ого, та вас тут, я дивлюся, ціла компанія. А ми з Вірою йдемо в маркет за вином.

- З Вірою? - дивуюсь я. - То це ж Ніка.

- Яка Ніка, — сміється Катя. - Це Віра, її сестра-близнюк. Хіба ти не знав, що вона має сестру?

- Сестра? - Я в шоці.

- Скажи, це ти була минулого місяця у парку з молодим чоловіком на гойдалці? - Звертаюся я до дівчини, яка така схожа на Ніку.

- Та я. Це ми з моїм чоловіком там каталися.

Все зрозуміло.

- А де ж тоді Ніка? - цікавлюся я.

- А у Ніки там були якісь проблеми в особистому житті. І вона поїхала до батьків за кордон.

Історія стає все більш заплутаною та загадковою.

- Познайомилась із хлопцем. - Продовжувала Віра свою розповідь, - начебто він їй дуже сподобався, але виявилася, що в нього є інша. Ніка бачила, як вони, з вікна свого, на зупинці цілуються.

Упс. Це виходить вони зараз про мене та про Нату. Взагалі якийсь дурдом. У нас тут справжня санта-барбара.

- Хочете, надішліть з нами бухати, - кличе нас із собою Катя.

- А до річки далеко? - Питає в них Таня. - Я чула тут річка десь є?

– Ой, дуже далеко, – відповідає їй Віра. - Це аж унизу на самому краю селища. Та тільки там уночі ходити небезпечно. Там схили круті.

- Гаразд, - вирішують дівчата, - тоді ми побігли до магазину, поки він не зачинився.

Ми прощаємось.

– Я пропоную назад додому. А на річку ми якось іншого разу сходимо, - говорю я дівчаткам.

І ми йдемо поволі назад. Назад йти веселіше і не так вже й страшно.

Я розповідаю Квіточки всю ситуацію, як з Нікою вийшло і Натою не красиво.

- Може воно і на краще, - відповідає мені Квіточка. - Може, так треба було, доля.

- А щодо Нати, - пояснює вона мені ситуацію, - то по суті ніякого хлопця в неї звичайно немає. Це ми її підбили, бо в тебе Яна закохана. По-справжньому. А Наті ти просто подобався і все. Нічого серйозного.

- Яка у вас колективна солідарність.

- Ой, Яна дуже гарна. І ось дарма ти так. - починає переконувати мене Квіточка.

- Ось перша ніч, коли ми у вас залишилися ночувати, то це Яна тоді була з тобою. Тоді вона випила для сміливості. Ти був у неї перший. А тепер вона від тебе вагітна.

- Вагітна? То це була Яна? Я думав це ти, Квіточко?

- Ах, ні. Вона в тебе вже сто років закохана. Жити без тебе не може. Вона боїться тобі в цьому зізнатися. І те, що кохає. І що дитина у неї буде. Їй, звичайно, вже скоро сімнадцять. Але все одно ще рано. Але вона каже, що сама так захотіла. А втім розбирайтеся з нею самі, - каже Квіточка.

Повертаючись десь назад, кричить. -
Яна, Яна! Іди но сюди.

- Нам треба побалакати, — кажу я їй, коли вона підходить до нас з Квіточкою.

- Мені не треба, — відповідає мені Яна. - Але якщо це тобі так важливо, то я тебе уважно слухаю.

Квіточка відходить десь в бік.
А я навіть не знаю з чого почати нашу розмову.
Стоїмо. Мовчимо.

- Я піду. Якщо ти будеш мовчати. Кажи, що хотів. - Сердиться на мене Яна.

- Я тебе, — не знаю як їй сказати  — Ти мені подобаєшся. Давай будемо разом! - Говорю я це все на єдиному подиху.

- Вибач. В мене вже є інший. - Спокійно так відповідає мені Яна. - Буде дитина в мене від нього.

Я хотів щось ще сказати. Та вона вже пішла. Пішла не залишаючи мені жодного шансу.

Я стояв на місці, а Яна всю віддалялася і віддалялася від мене.
Мені було соромно та сумно.
Потім раптом вона повернулася і знову пішла в мій бік.

- Кохати треба вчасно, — сказала Яна і пішла собі в далечінь, а я так і залишився стояти на тому самому місці, думаю над її останніми словами.

- Кохати треба вчасно...
 

Кінець