Рита Адлер - Між полум’ям і тінню, Рита Адлер

Вона кинулась тікати — не мовчки, а зі шипінням.

За нею — сліди попелу.
І запах програної любові.

Акане лежала на землі.
Її очі — закриті.
Обличчя — бліде, але з іскоркою, що ще жевріла на вустах.

Вогонь її дитини — сховався всередину.
Але не згас.

Кейдзо ступив крок.
І ще.
І… впав на коліна.

Перед нею.
Перед тією, кого майже зрадив.
І кого ніколи не зміг забути.

Його голос — майже не дихав.
Але він прозвучав.

— Якщо ти ще дихаєш… Якщо ще десь у тобі є для мене хоч іскорка… Дозволь мені бути поряд. Не як герой. А як твій... Навіть просто — поруч.

Він нахилився нижче.
Лоб — до її руки.
Очі — змокріли.
Нарешті.

— Акане… Я тут. І не піду. Якщо ти… якщо ти ще зможеш пробачити.

 Кейдзо

Тиша ще диміла.
Магія — розсіяна, мов пил на сонці.
Листя не шелестіло.
Навіть вітер завмер, чекаючи.

Я тримав її долоню.
Тонку, майже холодну.
Але вона — була.
Жива.

— Акане… — шепотів я, ледве наважуючись дихати.

В її грудях повільно піднімався подих.
Очі — ще закриті.

Але щось у ній зрушилось.

Її пальці — ледве поворухнулись.

І взяли мої.

Не сильно.
Не гаряче.
Але міцно.

Моє серце… зламалось вдруге.
Але не від болю.
Від того, що вона ще дозволила торкнутись.

— Ти тут… Ти… тут.

Вона відкрила очі.

Повільно.
Темно-медові.
Важкі, мов після сну, що був надто довгим.

Але в глибині них — не гнів.
Не страх.
Просто втома. І життя.

Вона нічого не сказала.
І я — теж.
Бо в цю мить слова були зайвими.

Я підвів її долоню до вуст.
Поцілував її пальці.
І прошепотів:

— Я більше не згублю тебе.

І вона не забрала руку.