Рита Адлер - Між полум’ям і тінню, Рита Адлер

Глава 17. Ілюзії на смак кориці та жалю

"Я тримав інше тіло. Цілував інші вуста. Але навіть у пристрасті — шукав не її. А тебе, Акане"

 

Кейдзо 

Її тіло було м’яке, тепле, гнучке — як лисиця, що вміє обіймати лапами, не маючи рук.

Кіцуне.

Вона сміялась мені у вухо, шепотіла слова, які я хотів чути… наче.

— Ти мій. Ти завжди був моїм. Вона не варта того, що в тобі горить…

Ми кохались. Знову.
Я торкався її — з силою, з вогнем.
Але щоразу — перед очима з’являлись інші очі.

Очі Акане.

Я закривав повіки.
Я кусав губи.
Але вони не зникали.

Вона дала мені трунок.
Вино, червоне, трохи терпке.
Смак кориці, що лишала в роті гірку згадку.

— Пий, — шепотіла Кіцуне. — Ти забудеш її. Повністю. І станеш тільки моїм.

Я випив.
Спершу — жар.
Потім — легкість.
Потім тіло — розчинилось.
Я забув голос Акане.
Забув дотик.
Забув… майже все.

Але не серце.

Бо в мареннях, між любощами, в перервах між її подихом і моїм…
Я чув ім’я.

Акане.

Акане…

І це боліло.

Я прокидався, обіймаючи Кіцуне,
А у снах — бачив іншу.
Ту, що вогнем торкалась моїх страхів і робила з них крила.

Я спитав її одного разу:

— Що це було за вино?

Вона усміхнулась. І не збрехала.

— Ти забудеш усе… Але лиш один поцілунок може зруйнувати дію.

— Чий?

— Її. Лише вона.

 

Кіцуне дивилась на нього.
Спав.
Обіймав подушку, але вві сні шепотів не її ім’я.

“Акане…”

Її очі звузились.

— Вогонь не має права на два вогнища.

Вона встала.
Тіло — гнучке, мов змія.
Подих — ледве чутний.
Серце — вже не кохало. Воно хотіло — ВОЛОДІТИ.

Я втрачаю його.
І вона — винна.

— Ти хочеш поцілунок, Акане? — прошепотіла. — Я дам тобі вогонь — тільки не зцілення. А смерть.

Кіцуне вийшла з печери.
На заході сонця — намалювала закляття.
З крові, волосся Кейдзо, і з полину, що пам’ятає жінок, які ревнували так сильно, що ставали вовчицями.

Вона вимовила ім’я.
Акане.
І виманила її.

 

Закляття тягнуло жінку на зустріч.
Зустріч, яку вона не вибрала.
Але яка вже чекала на неї.

— Прийди, вогнева…Прийди — і подивись, як я тримаю його. І як заберу все, що ще світиться в тобі.

 

Акане

Закляття тягнуло мене.
Повітря — гірке.
Кроки — мов у сні.

— Чому я йду?.. Чому… я не можу зупинитись?

І тоді я побачила їх.

Кейдзо.
Кіцуне.
Разом.

Її волосся на його грудях.
Його рука на її талії.
Очі… закриті.
Але усмішка на вустах.

Він не спить.
Він — З НЕЮ.

Щось у мені хруснуло.

Серце — зчорніло.
Очі — наповнились палаючою водою.
Ревнощі.

— Ти брехав… Ти був моїм… А тепер — ти забув мене.

Я хотіла кричати.
Але коріння обвилось навколо моїх ніг.

І знову.
Квітка.
Аріно.

— Я завжди чекав. Ти обрала зрадника. А я — залишився.

Квітка торкнулась мого плеча.
Його пелюстки — теплі.
Голос — ласкавий, але вбиває.

— Дай згоду. Повернися до обов’язку. Поверни собі ім’я.

Я згорілась ізсередини.
Втома. Злість.
Відчай.

Я припала до квітки.
Падаю.
Здаюсь.
Мовчки.

І тоді Кіцуне розреготалась.
Солодко.
Жорстоко.
З тріумфом.

— Вогонь? Вірність? А вона — впала в обійми рослини.

А Кейдзо…

Очі поволі відкрились.
Тіло — затремтіло.
Серце — зашепотіло інше ім’я.

Акане?..

 

Вони стояли навпроти.
Двоє — колись нерозривні, а тепер — палаючі по різні боки тієї самої лінії.

Її волосся — напнуто блищало у світлі гніву.
Його очі — не карі, не золоті — а хижі, порожні.

Акане мовчала.
Але лише мить.
Вогонь у грудях не витримав перешкоди — вибухнув голосом:

— Ти був у її руках. Її губи були на твоїх. І ти... ти забув мене.Забув усе, ким ми були.

Кейдзо зірвався мовчки — як хижак, що довго лежав пораненим, але ще пам’ятає, як рвати.

— А ти?! Ти кинулася до квітки, що носила обличчя мертвого. Аріно. Ти ж знала, що він — тінь. І все одно впала на нього. Навіщо?

Очі Акане спалахнули, як дві зірки, що вибухають.

— Бо ти перший зник. Ти перший пив її отруту. А я… Я шукала себе. Там, де мене не зраджували.

Слова перетворились на вістря.
Кожне — різало.
Вони більше не говорили — вони стріляли.

І тоді — наче завіса спала.

 

Кіцуне.

Вона стояла осторонь, усміхнена, мов голодна жриця.

В її руці — квітка.
Той самий Аріно.
Останнє коріння, що ще тягнулося до Акане.

— Усе готове, — прошепотіла вона. — Час завершити її полум’я.

Вона підняла пелюстку, зрізала її кігтем, і почала плести ритуал з ревнощів.
Старий, заборонений, з потужною ціною.

— Нехай вона згасне. І в ній — усе, що ще горить.

Акане похитнулась.

Її подих — затремтів.
Магія вдарила в живіт.

І тоді… почалось диво.

З її лона — вийшло світіння.

Світло.
Тепло.
Несамовитий дитячий вогонь, що не спалював, а відштовхував смерть.

Кіцуне закричала.
Квітка вибухнула в її руках.
Повітря розірвалось.
Закляття обернулось проти неї.

А посеред усього цього…
Кейдзо дивився на Акане.
І на її животі — сяяв жар.
Його дитина.
Її сила.
Їхня надія.

І вперше знову — він пригадав, заради чого він живе.

 

Кіцуне закричала — не як жінка. Як тварина. Як дух, що втрачає джерело сили.

Її руки — обпалені.
Очі — виповнені сліпою люттю.
Волосся — догорає кінчиками.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍