Яцек Денель - Матінка Макрина

тому всі ми, свої тачки штовхаючи, плакали від жалю, а попи, дяки та монашки її особливо тоді мучили, і що більше вона отримувала ударів, що жорстокіше поводилися з нею, то більше вона, Духом сповнена й піднесена, ще голосніше співала: Пусте — усі кайдани й ланцюги, потоки крові, біль і батоги, і сльози, і страждання навкруги. Хоча, як мене запевняли її сестрички з полоцького монастиря, вона ніколи раніше ні віршів, ні пісень особливо не любила й не знала, ніколи не римувала; однак, стискаючи свій хрестик аж до побілілих пальців, вона посилювала свій голос: Хоч на самій воді живу і хлібі я, мене несе до тебе течія, святиться прісно хай твоє ім’я, і, ухиляючись від гострого каміння, що з оскаженінням кидали в неї, закінчувала такими словами: Де Ти єси і ангелів громада, там також є і моя влада, в Тобі лише надія та розрада. Потім вона завмирала, немовби прокинувшись зі сну, заспокоювалася й опускала руки… і за якусь мить знову поверталася до свого гімну. Врешті одного дня їй наказали залишитись у в’язниці, а коли ми, ледь живі, повернулися ввечері з каторги, то застали її всю в крові, москалями домучену. Друга з них — Єлизавета Філігаузерівна — ще раніше померла, бо від побоїв і знущань її легені геть розірвались. Я часто сиділа на кам’яній долівці та клала її собі на коліна, бо вона настільки була зморена голодом, що здавалася мені легкою, як трясогузка, я ж, гладячи її та співаючи їй, як дитині, колискові, відчувала під пальцями її ребра, полічені так сумлінно, що вони аж рухались. І так вона теж на моїх колінах сконала.

Бував у нас іноді уніатський єпископ Полоцький Василь Лужинський — і він був віровідступником, але не таким, як той, що мені зуба кулаком вибив; він ніколи на нас ні руки, ні голосу не підняв, а на порозі питав: Як ся маєте? після чого вислуховував список наших імен і, виходячи, додавав із таким великим соромом, що його ледь було чути, а в очах його сльози бриніли: Бувайте здорові. Семашко, розгніваний на його християнство, що не хоче до наших мук нових додавати, очорнив його перед імператором як божевільного, і відтоді ми його більше не бачили. Вся влада над нами належала тут протопопу Вєрьовкіну, Івану Вєрьовкіну, якого завжди можна було впізнати з того, що він ходив вічно п’яний, а в руці носив мотузку зі страшними вузлами, якою нас шмагав. Це він наказав нам спочатку перетворити монастир на Спасі на тимчасову резиденцію єпископа-відступника Семашка, а потім зрівняти Лису гору із землею та вимурувати для того самого закам’янілого грішника палац.

Притягнувши тоді з василіянського монастиря на Спас увесь реманент, ми вимели кожну порошинку з колишніх чернечих келій, перетворили їх на почесну резиденцію єпископа-відступника, якому тепер проста і скромна, ледь побілена василіянська келія здавалася негідною його царських багатств. А коли вже занесли в його палати скрині, шафи, золочені меблі, порцеляну і срібне начиння, нас погнали на каторгу. Кажуть, що віра й гори двигає, а ми вірою — бо ж сил у нас зовсім було катма — гору мусили зруйнувати аж до основ. Можливо, від страху, що з кайлами в руках могли би розпочати бунт, нам наказали розбивати суцільний камінь іншим камінням: бувало, що й десять разів треба було у скалу лупнути, поки вона тріскала. У нас уже тоді були не руки, а скривавлені, знесилені, обтягнуті сухою й потрісканою шкірою, страшенно набряклі цурпалки, що вилазили із суглобів. Від напруги на наших головах і шиях з’являлися пухлини та карбункули, але і вночі не вдавалося відпочити, бо для помешкання нам виділили такий малий підвал, що ми не могли там усі лягти, а тільки, впираючись одна в одну скривавленими від ударів плечима, трохи дрімали, і щоразу нас будили крики або п’яних наглядачів, або котроїсь із нас, до якої денні муки повертались уві сні. І щоранку ми тремтіли від того, що, можливо, уже цього вечора не всі до тюрми повернемось, бо теж мерли як мухи. Тіла без жодного пошанівку кидали на тачки, як мішки з піском, і вивозили невідомо куди, можливо, на якийсь смітник, а нас відганяли, збиткуючись: Погляньте, як їх Господь Бог покарав за те, що вони святої віри православної не прийняли! І на вас гнів Господній прийде, і для вас настане час відплати! А тіло нашої любої сестрички, сиве від пилу, синє від мертвоти, хилиталося на тачках.

Упродовж ледь не тижня трійко впали під величезними цебрами з вапном, яке вони мусили затягувати лебідкою, до того ж протопоп Вєрьовкін, зловісно сміючись, спеціально наказав, що тільки одній сестрі дозволено тягнути цебро, а жодна інша не має права бодай кінчиком пальця торкнутися линви — а тому, слабнучи від жахливої напруги, одна за другою вони, врешті-решт, випускали лебідку, а цебра падали їм на голову, як пекельні млини, розбиваючи її, наче яєчну шкаралупу, так що вони зовсім без болю конали. Перша — Розалія Ільґоцька, друга — Ґертруда Сеціцька, третя — Непомуцена Лауданська. Одна мить — і довгі багряні шнури плямили вапняну білизну муру, звиваючись від землі й аж до піддашшя. Ще багато днів ці криваві шрами на єпископському палаці нагадували нам про наших замучених сестричок.

Після цебер прийшла черга глини, бо глину ми копали для цього будівництва, спускаючись щоразу глибше й глибше, аж раптом вона пішла тріщиною над нами — і що гучніше ми попереджали москалів про небезпеку, то сильніше вони нас заганяли в яму з криком: Далі, далі, хай вас поховає, а один навіть зареготав: Такого падла, як ви, свята російська земля не прийме!, але вона прийняла, ох, прийняла, і поховала сестричок наших. А перша, тобто з тими четверта, була Євфимія Ґужинська, друга, тобто з тими п’ята, — Клементина Жебровська, третя, тобто з тими шоста, — Катерина Корицька, четверта, тобто з тими сьома, — Єлизавета Тизенгаузівна, п’ята, тобто з тими восьма, — Ірена Квінтівна.

Після цебер і глини прийшла черга високого муру, бо на нас ті кари наступали, як кари на єгиптян, які тримали євреїв у неволі, але ж ми самі в неволі, тож чому ці катастрофи призначені не для москалів-єгиптян, які служать фараонові Ніколаю, а для нас? Однак такий Божий вирок. Я чую жахливий гуркіт, повертаю очі, куди пішла сестра Розалія Медонецька з княжого роду Медонецьких, що від самого Міндовга походить,