Яцек Денель - Матінка Макрина

Я думала, що здалека від моїх країв моя історія рясно хляне, як пійло до корита; одному скажу те, другому се. Якби ж то. Вже нагострили вуха, стали допитуватись: А коли матінка йшла з неволі, то через які міста? І я відповідала, мовляв, почасти не пам’ятаю, почасти відчуваю обов’язок щось приховати, аби добрим душам не нашкодити, бо вже кибитки ждуть. А інший одразу кине: У такої-то пані інші були слова, мовляв, не в оршанському монастирі матінка прийняла постриг, а в Білій. Я списувала це на метушню, на гучні розмови в салонах, на погану пам’ять і людську неуважність. Але вночі, коли лягала в ліжко і знову була собою, дурною Юлькою, тільки так до себе у глибині душі промовляла: Дозволь мені не помилитися, Духу Святий, голубонько біла, дай мені пам’ятати не все, що я в житті пережила, а те, що могла пережити. І промовляла до себе, лежачи в чепурній і пахучій кімнатці, імена однієї за другою, як я їх запам’ятала. Калікста Баб’янська — розчавлена муром, Марта Балінська — вчаділа, Казимира Баневичівна — розчавлена муром, Тереса Бенецька — померла божевільною, Саломея Ботвідовна — викололи очі, Аніцетта Брохоцька — померла від каліцтв, Вінцента Брохоцька — померла від каліцтв, Аполонія Домейківна — померла від калі… ні. Аполонії Домейківні — викололи очі, Станіслава Довг’ялівна — сконала від батогів, Баптиста Довнарівна — згоріла в печі, Єфросинія Гедимінівна, генеральна ігуменя — помер… ні. Баптиста Довнарівна — згоріла в печі, Єлизавета Філігаузерівна— померла божевільною, Бонавентура Ґедґофтівна — викололи очі, а тепер: Єфросинія Гедимінівна, генеральна ігуменя — померла на шляху до Сибіру, Онуфрія Ґлембоцька — сконала від канчуків, Колумба Ґурська… і так я засинала, після чого прокинувшись посеред ночі стривожена, на тому ж місці, де список уривався, я починала знову… після канчуків на тачці сконала, Йосафата Ґротковська — розчавлена муром, Непомуцену Ґротковську — настоятельниця поліном убила, Євфимія Ґужинська… і так до ранку мені час спливав, що ще перших променів на небі не було видко, лише посвіт, перший зблиск, рожевенький, наче немовля, а я при цім немовляті приповідала, приповідала, приповідала.

Небагато часу спливло, і постала я перед архієпископом Прилуцьким, до ніг йому припала, підняла на нього заплакані очі та промовила: Казав мені Семашко, як сьогодні пам’ятаю, бачила його так, як ці торочки на вашому кріслі, як ці помпони на портьєрі, як він стояв на відстані простягнутої руки від мене й казав: Почекайте, я скоро канчуками здеру з вас шкіру, в якій ви народилися, а коли інша виросте, то по-іншому й заспіваєте.

Розділ VII

Уже два роки страждали ми у Вітебську, аж раптом одного осіннього дня — це я пам’ятаю, бо наші чернечі сукні були тоді вже зовсім обірвані, а вітер був крижаний, що багато наших застудилися й лежали на соломі у страшному жару, а тут ні ромашки, ні липового цвіту не дістати, а лише молитись і молитись, тільки на Господа надію покладати —отже, того осіннього дня, у страсну п’ятницю, з’явилася ціла рота московських єгерів, одразу ж із воза зі страшним гуркотом вони висипали кайдани та почали сковувати нас по дві за руки й ноги і далі гнати нас, як колись. Ні піп Іванов, який нас тепер мучив замість Михалевича, ні настоятельниця монашок, ні штабс-капітан не хотіли сказати нам, куди нас шлях подальший веде. А коли, як раніше, ми захотіли взяти наш найпростіший, найбідніший хрест, то його власноруч настоятельниця видерла, б’ючи коцюбою по пальцях. Ви негідні Христа носити, — волала вона. І в ту п’ятницю, коли Христос ніс хрест на Голгофу, нам відмовили навіть у хресті; великим був наш розпач, ми йшли в сльозах, голодні, жодного їдла в жалю своєму не торкаючись, хоч і те, що нам дали, — гірше як собакам кинули, — важко назвати їдлом. Отак ми стояли, зголоднілі, у Полоцьку, в неділю пополудні, на публічній площі, а тримали нас там, оточених єгерями, аж до вечора. Коли котрась із нас похитувалась, її одразу ж шмагали. Навколо нас — єгері, навколо єгерів — місцевий бідний люд годинами тіснився і, незважаючи на кольби, якими московська солдатня била кожну простягнуту руку, подавав нам то хліб, то цибулю, то бодай кілька капустяних листків.

Лише коли запали сутінки, погнали нас до колишнього монастиря василіян, де для попів і монашок було облаштовано кімнати, а для василіянок — найзадрипаніший льох. Хата була така волога, що брудна вода стікала по стінах. За кілька днів нас перевели на інше місце, коло Лисої гори, під назвою Спас, де колись стояла уніатська, потім єзуїтська і, врешті, православна церква, а біля неї — великий дерев’яний будинок, оточений високим парканом. У тому огородженому садку нас тримали невидимими, а відтак і важче нам було, ніж у василіянському монастирі, приймати милостиню. Однак першої ночі ми спали ще у василіян, точніше, не спали, бо не виходило й очей замружити: застали там, як і раніше у Вітебську, десятьох сестричок. І одного трупа. Всі вони одразу ж перейшли під мою опіку з усім своїм чернечим послухом. Навпереміну то плачучи від спогадів про страждання, то радіючи з нашого товариства, всеньку ніч вони розповідали нам свою історію. З них почали збиткуватись, як із вітебських черниць, за шість місяців перед нами, а тому більше половини з них у муках сконало, зокрема їхня старенька ігуменя Гонората Ружанська, Царство Небесне її душі. З двадцяти п’яти їх залишилося всього десятеро. А серед тих десяти двійко — Тереса Бенецька та Єлизавета Філігаузерівна — від безнастанних знущань стерялися розумом, але їм завдавали таких самих мук, як і нам: тримали закутими в ланцюги, якими на ніч їх зв’язували, а за білого дня приковували до тачок.

Бенецька жила ще шість місяців: коли нас гнали на роботу, тачку приковували їй до ноги; зігнута навпіл, виснажена, як бабуся, хоч їй ще й тридцяти не виповнилося, смиренно возила тачками каміння, але раптово зривалась і била в тачку, наче в бубон. Вона хапалася за хрестик, що висів у неї на шиї, — найпростіший, зі шнурочка і двох деревинок, — піднімала його високо, як бойовий прапор, після чого, вдивляючись просто в обличчя Господа нашого Ісуса Христа, співала для нього справжній рицарський гімн власного авторства. Господарю мій, меснику і царю, Тебе в печалях і гризотах славлю, і у житті ніколи не злукавлю. Пристрасною була її одержимість, а