Яцек Денель - Матінка Макрина

кинула на мене лише невдоволений погляд, але, слухняна, пішла приготувати їсти. А піп повів мене далі, до малої хатинки, заваленої всіляким непотребом: тут поламаний комод, там старі плетені стільці, якийсь вовняний сардак[32] порваний висить на цвяху, вбитому у віконницю, деінде — чотири баняки, давно обплетені дротом. Він показав мені мовчки на сінник, щоб я його собі приготувала. Їжу зараз принесуть. І з рук тієї попаді, тієї жінки з міцно стиснутими губами, важкою рукою й неохочою ласкою я їла. Вперше віддавна їла та була вдячна їй більше, ніж кому-небудь іншому; непрошена й небажана, я не посміла подякувати їй відвертіше, ніж поклоном й опущеними очима. Однак донині молюся за неї щовечора, бо як тільки поїла й повернулася до хатинки, я лягла на сінник, мовчком, перечекала, поки не затихнуть усі шерехи і скрипи, аж урешті-решт відновивши сили, відчинила віконце, злізла на траву та побігла геть — прямо, потім через хвіртку, через сусіднє подвір’я, через садок, на другу вулицю й далі — у місто, у світ.

*

Згодом у Парижі та Римі говорили, що мене від початку вигадали княгині та графині, що за їхньою намовою винайшли мене десь черниці, що скликалася шляхта, що заколотники провадили таємні наради в хаті, оббитій чорним сукном, де висіли тільки герби і стародавня зброя; казали, що вони на Біблії присягали, а на доказ того, що не пустять і пари з вуст, вирізали собі шматок шкіри й капали на це гарячим лаком; казали, що мене всього навчили, що штовхнули, як кулю, як ядро вистрелили; казали, що спеціальними стараннями я отримала паспорт до Паланги[33] для нібито лікування морською водою, а звідти мене таємно перевезли торговельним кораблем до Пруссії, ох, багато говорено! І все це чортівня. Бо в тих французьких песиків, у тих делегатів, придворних дам, генеральш, у тих диванних москалів і москальок, у яких усе життя минає між переходами з-під перини у крісло, з крісла — на диван, з дивана — знову на ліжко, між грою в бакара за одним столиком і в мар’яж за другим, у всіх цих ледацюг не вміщалося в голові, що я сама — Макрина, Ірена, Юлька — без жодної княгині, без графині, без сповідників і шляхетських союзів встала з барлогу, обтріпала сукню та рушила вперед; що ці ноги, скалічені кайданами жандарма, понесли цю голову, пробиту п’яним Вінчем, що ці спухлі литки протягли через стільки верст стільки фунтів падлини! А протягли ж таки.

У своїх краях я не мала чого шукати, розходилися вісті та чутки з містечка до містечка, з церкви до церкви, з монастиря до монастиря; про реальну Вінчеву ніхто не пам’ятав, але про пройду-василіянку язиками плескали. Я обережніше розповідала свою історію, скупо проціджувала слова, вдаючи, що від страху перед москалем волію й пари з вуст не випускати; я також ніде не залишалася довго, виправдовуючись тим, що йду до Риму, до Риму, святим мученикам поклонитися, подякувати за чудесне спасіння з неволі. Як іти та куди — я ніколи не знала, того спитала, сього, один казав правду, інший не те, щоби брехав, а просто не знав; я крутилася тоді стежками, йшла полями так, аби гостинця з очей не згубити, але щоб і не впасти в око якомусь жандарму чи офіцеру, котрий якраз там проїжджав. Грошей, коли їх давали, ніколи не брала забагато, частіше задовольнялася харчами, бо легше донести на того, що поклав руки на монети, ніж на того, що хліба вщипнув. Що ближче я була до кордону, то частіше йшла трясовиною, моквою, дном потоків, крізь хащі, крізь колюче бадилиння, так що сама не знаю, коли пройшла кордон Польського королівства, потім Прусського, а потім Познанського князівства. Спочатку щоразу рідше бачила церкви, їхні потрійні хрести на критих ґонтом вершечках або банях, що виростали з-над дерев, щоразу рідше — синагоги, які розкидалися біля ринків, як укляклі навпочіпки баби, і євреїв щоразу менше: ні мандрівних торговців у вибляклих лапсердаках, ні пейсатих дітлахів, жодної чорної плямки не видно — якщо це не ксьондз або вдова. Замість дерев’яних хат — муровані, велике багатство, будь-яка селянка — як у нас мельникова дружина, мельникова — як аптекарева, аптекарева — як велика пані. Тут про мене — ні про реальну, ні про вигадану — вже ніхто не знав, бо й про василіян, ба більше, про уніатів мало хто знав. Де б це про наші злидні хтось говорив у багатих селах, за цими щедрими столами.

Отут уже мій язик — зв’язаний раніше, сплутаний, коліном у рот запханий, щоб забагато не плів, — розв’язався та міг пуститися берега! І було як на самому початку, були князі, що заламували руки, були заплакані черниці; була одна пані, яка, зрештою, польською говорила не надто, хоч і багато розуміла, — якби мене хтось запитав, то німкеня, але вона наполягала, що полька. Вона так перейнялася моєю долею, що почала мене називати «святою мученицею». Сукні мені дала зовсім нові, старі кинувши у вогонь, бо навіть жебракові, як сказала вона, соромно було їх дати як милостиню; я похапцем притакнула їй, хоч ще зовсім нещодавно, у Мінську, кинулася б у бійку з іншими волоцюгами за таку шматину, хоч пішли б у рух сакви та костури, якби хтось таку шматину кинув біля церковних східців. Але тут було по-іншому, тут такі сукні палили. Справжнє диво, що останньої миті я врятувала видобутий зі складок мій хрестик на двох камінцях… Відгодувавши мене за два дні й відігрівши, на третій день вона ледве відпустила мене в дорогу, а крім того, не тільки дала мені гроші, а й ще рекомендаційні листи до Познані, один — до сестер, два інші — до пань високого роду; і до того ж послала зі мною слугу, який спритно залагодив справу з перевізником, так що я Віслу десь під Торунем перейшла сухими ногами, як Господь Ісус Христос Галілейське море, звідти ж перевізник, заздалегідь належним чином оплачений, провів мене ще через кордон Князівства.

Потім було вже легше; у Познані мені дали помешкання біля Бернардинської площі, у монастирі шариток при костелі Преображення Господнього, де в олтарі стоїть прекрасна статуя Христова, а капеланові шариток Тинлю єпископ наказав записати мої історії. Звідти містом слава моя розійшлась, одні поляки іншим переказували мою історію, мене переносили з місця на місце, огортали опікою, садовили на середині салону, пригощали, годували, поїли.