Яцек Денель - Матінка Макрина

а пішла вона на риштування… А якби не Божа воля, я б там загинула, бо хвилинкою раніше сестра Розалія, сильно втомлена просіюванням жорстви, крикнула мені, коли я на риштуванні працювала: Мамо, матінко, мені руки терпнуть, мамо, матінко, просій трохи жорстви, а я помурую. І пішла мурувати, а я пішла сіяти, і не встигли ми помінятися місцями, почувся гуркіт і гук нагорі, немовби ангел у сьому сурму засурмив, — дивлюся, а там верхній мур увесь на риштування завалився і п’ятьох сестер розчавив, першу з них, а з тими дев’яту, Розалію Медонецьку, другу з них, а з тими десяту, Ґеновефу Кулешанку, третю Онуфрію Селяв’янку, четверту Йосафату Ґротковську, Каліксту Баб’янську п’яту, разом з тими трьома, вбитими цебрами, і п’ятьма, похованими під глиною, — тринадцяту. Але високий мур не зупинився на риштуванні — він полетів разом із любими сестричками нижче й розчавив чотирьох наступних, так що жодна з них і не зойкнула. Перша з них — Юзефа Ґужинська, друга — Казимира Баневичівна, третя — Клотильда Тарновська, четверта — Клеофа Кришталевичівна. Четверта, тобто з трьома вбитими цебрами, п’ятьма похованими під глиною і п’ятьма загиблими на риштуванні — сімнадцята. І били мене наглядачі киями, коли я до розчавлених сестер бігла. І збіглися монашки, плескаючи в долоні й уголос глумлячись. Скільки болю за один раз! У мене тоді серце мало не розірвалось, але й нині, коли згадую ці сімнадцять імен і прізвищ, моє серце крається на шматочки, розпорюється, як шов на сукні.

Розділ VIII

З Познані я поїхала до Парижа як королева: з паспортом, який мені у всіляких канцеляріях виробляли, так що я навіть пальцем не мусила ворушити, з рекомендаційними листами, які написали мені генерал Хлаповський та архієпископ Прилуцький, котрий просив одного тамтешнього панотця — Єловицького, щоб мене до Риму відіслав, бо треба ж і Святому Отцю дати звіт із мого мучеництва.

Цей Єловицький, а тоді отець Александр, потім дорогий мій панотчик, турботливий опікун і невтомний тлумач, брат у змартвихвстанців[34]. Раніше я про змартвихвстанців не чула, тепер вони мали бути мені найближчими, бо це до них я отримала листи. Авжеж, не до одного, а до всіх. Я думала, що вони за мене поб’ються. Однак архієпископ назвав конкретного панотчика, бо з них його він знав найкраще. Єловицький свого часу був повстанцем, а потім письменником і друкарем; він любив різні казочки, видавав повістинки й вірші отого Міцкевича, про якого я нічого не знала, але коли тут згадували Єловицького, то одразу ж і Міцкевича, тому я це запам’ятала, бо притьмом відчула, що друкаря мені найлегше буде на свій бік переманити. А решта? Ні ченці, ні миряни — вони йшли за покликанням, шукали свого статуту як сліпі цуценята; всі з Польщі, але один русин, один литвин і один поляк… мали в Парижі свого наставника, який кількома роками раніше подався до Риму й там помер. Я запитала, чи вони прибрали ім’я «змартвихвстанців», бо чекають на воскресіння Польщі, але ті сильно обурилися; одначе на початку достатньо було повторювати слова «Бог» і «Польща», «москалі» та «мучеництво» в різних комбінаціях, а сльози вже бриніли в очах, шморгали носи й пальці самі тягнулися до вервиць.

Для помешкання мені вибрали монастир черниць асумпціоністок[35], вельми перейнятих моїм гостюванням; із поваги до мене ці французки приходили щоранку валкою до моєї келії й декламували польською прописану формулу, яку вони викарбували собі в серці й пам’яті: Люблю ближнього, як самого себе, і тебе, матінко! Я ж їх благословляла, усміхалась, іноді заспівувала якийсь гімн на честь Богородиці, якщо він існував і польською, і французькою, тоді наші голоси дивовижним чином зливалися воєдино й ми співали майже чисто.

*

Париж — не Вільно, Париж — не Мінськ, Париж — не Мядель, і не про бруківку тут мова, не про високі будинки, палаци, багатства, кришталеві дзеркала, шелесткі шовки, а про людську спритність, про море франтів, про швидкість, із якою газети розносять чутки. Що одного дня надрукують у Парижі, у Москві прочитають десь днів за десять, а відповідь пришлють ще за тиждень; тут той, хто одного дня славний, на другий — уже забутий; у вівторок у палацах і салонах говорять тільки про співачку або про якогось промовця, або про знаменитого капелюшника, що винайшов нову форму циліндра, у середу те саме повторюють міщанки, у четвер — біднота, а в п’ятницю навіть жебрак про колишню знаменитість не пам’ятає; співачка, чия вилизана парсуна прикрашала перші сторінки газет, тепер із великим носом і каправим оком[36] лякає на останній сторінці в рубриці карикатури. Тут я не могла дозволити собі помилки, фальшивого руху, тут не було місця для нудних історій; треба постійно хмиз у вогонь підкидати, піти з візитом до тієї дами, до іншої, то до поляків, то до французів, розмовляти з журналістом, заморським послом, княгинею, єпископом із провінції; провести весь вечір, обходячи найшанованіших осіб або, навпаки, сидіти в кутку й невтомно та безпомильно відповідати на запитання, бо вже один за другим чигають дженджики, щоби зробити з помилок жарти, щоб поглумитися навіть із найбільших святинь.

Я ввійшла як твердий, загартований ключ у механізм величезного годинника, де непоступливо обертаються зубчаті шестерні, а потім мусила так усе накрутити, щоб ані пружина не розірвалась, ані шестерні мене не розчавили.

Спочатку було польське товариство, де всі змагалися з усіма: вони неодноразово просиджували до ночі, зводячи дріб’язкові порахунки, хто п’ятнадцять років тому добре ходив у бій, а хто гірше, хто зрадник і ходить на поводу в москалів, хто точно срібні рублики бере в російського посла, а хто — це завжди про себе самого — щирий патріот; одні горлають про свободу для селян, другі — про преображення в ангелів; одні — побожні, другі —ображені. Панує над усім цим князь, якого дехто називає польським королем. Я бачила його зблизька та навіть розмовляла, бо у вересні він влаштував бенкет на мою честь у своєму палаці Отелямберт[37] на острові: я сиділа під розмальованою стелею, наді мною висіли голі п’яти якоїсь поганської богині, а я всім розповідала про Семашка та про білий труп, що плив під моїми ногами в мядельському озері. Князь — худий і кощавий, як шматок сушеного м’яса, вбраний у чорний сурдут — мешкає в цьому стародавньому палаці, до нього ходять хороводами і з вискоками, перед