Crown Horror - Трунар, Crown Horror

– Я й не збирався, у боротьбі з нечистю можна довіряти лише церкві.

– Воістину, так і є, сину мій.

***

– Ось так, хотів одне свіже тіло, а отримав зотліле та ще й живе, і обидвоє зовсім непридатні для розтину.

Адріана не знала, скільки часу проминуло відтоді, як вона почула цей голос, але коли дівчина отямилася, то вже лежала в теплому ліжку й почувалася значно краще. Біля неї, гортаючи якусь книжку, незрозумілою їй мовою, сидів юнак. Місіс Тейкер не розгледіла обличчя, бо все  затьмарило його біляве волосся. Помітивши, що вона розплющила очі, парубок відірвався від книжок.

– Отямилася! Це чудово, отже, не марно я читав усі ці підручники.

– Хто ви? І чому допомогли мені…

– Мене звати Герман, Герман Вольфер.

Почувши це прізвище, дівчина сіпнулася та мало не впала з ліжка.

– З якою метою ви мене придбали? – Страх перевтілився на думку, а згодом – у слова.

– Грубо кажучи, для наукової. Якщо точніше, для розтину та подальшого дослідження органів, проте зважаючи на те, що ви були не зовсім мертві, я вирішив, що буде доцільніше повернути вас до життя.

– І що ж тепер? Ваша родина просто так мене не відпустить.

– Поки про ваше звільнення не йдеться, принаймні допоки не одужаєте. До речі, було би непогано дізнатися ваше ім’я та прізвище, знайти родичів, оскільки я навіть не знаю, куди саме вас повертати.

– А я… Нічого не пам’ятаю, – збрехала дівчина.

– У вас буде час пригадати, а тепер зосередимося на одужанні. Лежіть тихенько, я принесу обід і  ліки.

Адріана залишилася в кімнаті наодинці. На перший погляд, обстановка мала би заспокоювати, проте придивившись пильніше, місіс Тейкер ще більше збентежилася. Багато книжкових полиць, крісло та столик, праворуч від нього – салатний килим на тлі березових дощок, кремові шпалери з брунатними смужками, зворушливі портрети членів родини, що висіли повсюди, стіл, завалений підручниками.

На перший погляд, нічого зловісного, проте її інтуїція все одно відчувала небезпеку. Якийсь неприємний запах – чи то псятини,  чи то мокрого хутра, на спинці ліжка та підлозі (здебільшого, під килимом) виднілися подряпини, ліжко було чугунним.

– Ну ось, усе, що залишилося на кухні. Тітонька не дуже смачно куховарить, однак нічого іншого нема.

Герман зайшов до кімнати з тацею, на якій лежав шмат стейка, кілька шматочків хліба та горщичок вареної картоплі. Адріана з недовірою зиркнула на їжу.

– Беріть, не соромтеся, вам потрібні сили.

Оскільки жодного вибору не було, дівчина переступила через свою пиху та страхи, хоча куштувала все дуже повільно, прискіпливо роздивляючись кожну ложку.

– Поки що про ваше перебування тут нікому невідомо, буде ліпше, якщо так воно й залишиться, – зауважив Вольфер, захоплено спостерігаючи за першою в його житті пацієнткою. – До моєї кімнати ніхто не наважиться зайти, проте за цими чотирма стінами з вами може статися будь-що. Двері навпроти ліжка ведуть до ванної кімнати, решта – до коридору. Будь ласка, не виходьте й не галасуйте. Часом можуть чутися крики, щось наче ламається, б’ється… Це норма. Мій брат тримає мисливських псів, іноді вони забігають із подвір'я на перший поверх.

– А якщо мені стане зле?

– Зазвичай більшу частину дня я знаходжуся в кімнаті, тож зможу вам стати в пригоді.

Саме з цього й розпочався новий період в Адріаниному житті. Не можна сказати, що він був  найгіршим – Герман опікувався нею, стежив за станом її здоров'я, іноді читав уголос свої книжки, аби поліпшити їй настрій. Ночами він спав у сусідній кімнаті, де ніхто не мешкав, а вранці робив записи в чомусь на кшталт журналу. І кожна така ніч перетворювалася для дівчини на жахіття.

Вольферові родичі вночі ходили тихенько, проте тут був один особливо гучний мешканець, від ходи якого стіни аж здригалися. Спочатку двічі на добу – певно,  ішов до своєї кімнати. Потім місіс Тейкер якось невдало повернулася й ліжко ледь рипнуло. Незнайомець пройшов повз, а за хвилину почувся голос Германа – той побажав солодких снів.

Відтоді візити під двері почастішали. Туди-сюди, туди-сюди. Підлога рипіла, ручка дверей кілька разів клацала, проте так і не відчинялася. Одного разу Адріана наблизилася до дверей, притулилася до них, аби прислухатися, і зрозуміла, що огрядне тіло по той бік робило те ж саме.

Повідомляти про це своєму рятівникові дівчина не збиралася. Декілька разів вона просила, щоб її перевели до шпиталю або ж лікарні, проте Вольфер відверто зізнався, що для нього це єдина можливість навчитися лікувати, тож утрачати її він не збирався.

Ближче до середини зими Адріанин стан поліпшився. Герман став усе частіше залишати її наодинці, виконуючи певні родинні доручення, дівчина вирішила скористатися цим і дослідити оселю. Її становище було не з найліпших – у коридорі – дванадцять кімнат, у кожній хтось жив. Мешканці будинку вдень спали –  принаймні ті, які були на цьому поверсі, а вночі від їхніх рипів і шерехів можна було збожеволіти.

Тут мало бути два льохи – один для харчів, інший використовували як мавзолей. У центральній залі дівчина побачила іграшки – очевидно, тут були діти. Парадні двері зачинялися на ключ, що висів поруч, але от вхідні ворота… До них місіс Тейкер не наважувалася вийти.