Ксана Рейлі - Присягаюся тебе ненавидіти , Ксана Рейлі

Через два місяці

Я глибоко дихала щоразу, коли мої ноги торкалися асфальту. Ніколи спорт не був таким частим у моєму житті, але останні місяці я додала у свою рутину щоденні тренування. Сьогодні це був біг. Я вирішила піти на пробіжку до того, як прокинеться батько. Минулого місяця йому зробили операцію, але він усе ще проходив реабілітацію. Я була з ним поряд увесь час, адже вважала своїм обовʼязком піклуватися про нього. До того ж у мене не було іншої роботи. Я поки не хотіла повертатися на канал, а натомість проходила курси з нутриціології та навіть почала вивчати іспанську.

Музику в моїх навушниках перервав телефонний дзвінок. Я помітила на екрані номер своєї подруги. Ми не так часто спілкувалися, а якщо й розмовляли, то це тривало недовго.

– Алло! – захекано відповіла я.

— Привіт! – радісно сказала Яна. — Ми так давно не спілкувалися. Як справи у твого батька?

— Усе добре. У нього останній тиждень реабілітації. Якщо аналізи та показники будуть хорошими, то ми скоро повернемося додому.

— Ти ще досі у Швейцарії? — поцікавилася вона.

— Поки так.

Я озирнулася довкола та відступила, щоб не заважати іншим людям, які теж вирішили зайнятися спортом з самого ранку.

— Слухай… — почала подруга. — Я не підіймала цієї теми через операцію твого батька. Але якщо вже все гаразд, я хочу повідомити тобі, що весілля через два тижні.

— Весілля? — розгублено перепитала я.

За усіма турботами та стресом я й забула, що моя подруга виходить заміж. О, а я ж начебто її дружка… Серце стиснулося від усвідомлення того, що Влас теж буде на весіллі. Хоч минуло вже трохи часу, я досі почувалася жахливо через усю ту ситуацію. І щоб не завдавати ще більшого болю собі, я за цих два місяці не прочитала жодної новини про нього. Ну а ще я заблокувала його усюди, де тільки можна. Спочатку не хотіла цього робити, але він не відповів на жодне моє повідомлення. А потім той поцілунок зі Сніжаною… Я подумала, що буде простіше забути його, якщо я обмежу все, що нас могло повʼязувати. Але, як виявилося, було ще дещо.

— Тільки не кажи, що забула, – Яна засміялася. — Ми довго думали, де саме провести весілля. Але ми вже деякий час в Італії. Тут зараз тепло, і ми знайшли дуже красиві краєвиди біля виноградника.

— О, це… Це дуже круто! — пробурмотіла я.

— Це невеличке селище, де є чудовий готель. Ми хочемо забронювати усім гостям номера, тож я телефоную тобі, щоб уточнити, чи ти приїдеш.

— Я… Пробач, але я не можу.

— Ти жартуєш? – голос Яни змінився. — Два тижні залишилося. Ти подружка нареченої, Ангеліно!

— Я повинна залишитися з татом, — тихо пробурмотіла я.

— Ти щойно сказала, що в нього закінчується реабілітація.

— Т-а-а-к, але він усе ще слабкий. Йому потрібен догляд і…

— Це всього лише на вихідні. Ти обіцяла. Я не зможу так швидко знайти нову подружку нареченої.

Я не могла зізнатися їй, що причина моєї відмови криється в тому, що я не хочу бачити одну неприємну мені людину. Але Яна, схоже, образилася на мене. Я почувалася винною, бо справді пообіцяла їй.

— Я не розумію! — продовжила обурюватися вона. — Спочатку Влас, а тепер ти.

— Що Влас? – спитала я напружено.

— Він відмовився приїхати на весілля!

— К-коли?

— Ще минулого місяця, — Яна зітхнула. — Сказав, що у нього тур випадає на цю дату. Звісно, ми не могли перенести весілля через нього.

Я відчула якесь дивне полегшення у грудях. Відсутність Власа на весіллі змінювала абсолютно усе.

— Справді? – спитала я. — Він точно не приїде на весілля?

— Не приїде. Назар уже знайшов нового свідка. Тепер ще й мені доведеться шукати.

— Не треба! Я… Я приїду. Ти маєш рацію, Яно. До того ж мій тато справді вже добре почувається. З ним залишиться медсестра, якщо в цьому буде необхідність.

— Ти серйозно?

– Звісно!

— Тепер мені здається, що я сильно натиснула на тебе. Пробач, якщо була надто грубою з тобою. Просто до весілля так мало залишилося. Я сильно нервую.

— Усе гаразд, – запевнила я. — Не уявляю, як би я нервувала, якби це було моє весілля.

— Я надішлю тобі всі деталі.

– Гаразд, чекатиму.

Я видихнула та притиснула телефон до своїх грудей. Що ж, дякую Власу, що не дав мені посваритися з подругою. У мене і так нема нікого, крім батька, Іли та Яни. Якби ще вона відвернулася від мене, то залишилися б лише дві людини...

— Ти точно будеш в порядку? — спитала я, глянувши на тата.

— Точно, — відповів він. – Ти уже десять разів це запитала.

— Бо я хвилююся. Ти тільки переніс операцію.

— І? Зі мною все гаразд. Не хвилюйся, Ангеліно. До того ж Марія прослідкує за тим, щоб я прийняв усі необхідні ліки.

— Звичайно! — сказала жінка, тепло усміхнувшись мені. – Ви можете не хвилюватися.

Марію ми найняли, як тільки повернулися зі Швейцарії. Я знайшла приватну медсестру, бо надто хвилювалася, що з батьком щось може статися за моєї відсутності.

— Я завтра навідаюся в офіс телеканалу, — заговорив батько.

— Навіщо? — спитала я, насупившись. — Тобі ще рано братися до роботи.

— Хтось же має контролювати все.

Я невдоволено похитала головою та кинула у валізу свою косметичку.

— До того ж на вихідних має вийти перший випуск твого репортажу, — додав він.

Я присіла, по третьому колу перескладаючи речі у валізі. Мені не хотілося говорити про той репортаж. Я намагалася забути про нього.

— Дивно, що він узагалі вийде, – тихо буркнула я.

— Чому дивно? Поки ми були у Швейцарії оператори відзняли останні кадри на студії запису.

— Я думала, що Влас відмовиться зніматися.

— Він не міг відмовитися. У нього підписаний договір з телеканалом.

— А, точно! Тоді все ясно.

Я закинула одну частину валізи на іншу та почала її застібати. Здається, я погано розрахувала кількість речей. Довелося сісти колінами на валізу, щоб все вмістилося.

— Може, причина не тільки в цьому, — заговорив тато.

— А в чому ще? — спитала я, озирнувшись на нього.

— Думаю, якби він справді хотів, то знайшов би спосіб розірвати договір.

— Отже, його все влаштовувало. Слухай, тату, я не знаю, до чого хилиш, але що б це не було, — це не так!

— Принаймні він міг вимагати прибрати з репортажу записи про його сестру, — додав батько. — Але Влас не зробив цього. Він дозволив використати усі матеріали.

— Ви вже опублікували все, що можна було. Йому нічого не залишалося, як змиритися з цим.

— Ангеліно, — зітхнув тато, спостерігаючи за моїми марними намаганнями застібнути валізу, – я хочу сказати, що Влас, можливо, розумів, як важливо для тебе зберегти передачу. Він зробив це все, щоб допомогти тобі.

— Я пішла з каналу, тож мені не потрібна його допомога. Що ж… – я втомлено видихнула та підвелася на ноги. — Мабуть, три пари туфель забагато.

Я витягнула з валізи золотисті босоніжки на підборах, і тільки тоді моя валіза нарешті застібнулася.

Варто подякувати Яні за організацію трансферу з аеропорту. Я б ніколи не дісталася потрібного селища, якби добиралась сама. Це справді було ідеальне місце, без зайвої метушні та великих натовпів. Дивовижна природа вражала. Коли я вийшла з автомобіля, то глибоко вдихнула чисте повітря. Хоч ще був не сезон врожаю винограду, мені все одно здавалося, ніби його запах повсюди.

Готель був невеличким, а позаду знаходилася будівля з рестораном. Ідеальне місце, щоб вмістити усіх гостей та відсвяткувати весілля. Я увійшла до холу та одразу ж попрямувала до рецепції. Привітавшись англійською, я витягнула з сумочки свій паспорт та віддала його дівчині на реєстрації. Вона деякий час щось клацала на своєму компʼютері. Я тим часом оглянула хол та сходи, що вели на вищі поверхи. Здається, тут не було ліфту. Я вже уявила, як тягнутиму свою валізу на потрібний мені поверх.

— Даруйте, але тут зазначено, що у вас спільний номер з іншим гостем, – заговорила до мене дівчина.

Спочатку я подумала, що щось не так зрозуміла. У мене начебто не було проблем з англійською, але тут я засумнівалася. Я простягнула їй свій телефон з увімкненим перекладачем.

— Це, мабуть, якась помилка, — тихо сказала я, коли прочитала на екрані те саме. — Я одна. У мене має бути один номер.

Я мило усміхнулась, спостерігаючи за тим, як дівчина намагається розібратися з цією помилкою. Це трохи затягнулося, тож я почала знуджено стукати пальцями по стійці реєстрації.

— Вітаю! — почувся поруч голос, від якого я одразу ж напружилася. — Мені потрібні ключі від мого номера.

Я навіть дихати перестала. Краєм ока помітила, як він підсунув дівчині свій паспорт. Це жарт? Ні, це більше схоже на знущання! Що він узагалі тут робить? Хіба у нього не мав бути тур? Я відвернулася, ніби це допомогло б мені сховатися. Ми стояли поряд. Очевидно, що він помітив мене та впізнав.

— О, так це ж у вас спільний номер! — сказала дівчина.

— Що? – закричала я, глянувши на неї. — Це… Це неможливо! Пошукайте ще раз.

Я стиснула свої пальці, навіть не глянувши на Власа, якийсь розслаблено сперся рукою на стійку. Чому він, бляха, такий спокійний?

— Вибачте, але це дійсно так.

— Гаразд! Тоді пошукайте мені інший номер, — сказала я, натягнуто усміхнувшись. — Дякую.

— У нас нема вільних номерів, — схвильовано відповіла дівчина. — Усі зайняті.

— Ви хочете сказати, що усі номери зайняли гості, які приїхали на весілля?

— Не тільки. Тут є туристи, що приїхали на екскурсію у виноградник та виноробний склад.

— Вау! – я істерично засміялася. — Тут поблизу є якийсь інший готель?

— Ні. Це єдиний. Найближчий тільки у місті за дві години їзди звідси.

— Прекрасно просто!

Я ляснула руками по своїх стегнах та глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтися. Це просто якийсь абсурд. Це… Уперше за весь час я глянула на Власа. Він одразу ж відвів погляд і прочистив горло.

— Не хвилюйтеся, усе гаразд, – сказав він тій дівчині. — Дайте, будь ласка, ключі від номера.

— Гаразд? — просичала я, зціпивши зуби. — Для тебе це «гаразд»?

— Припини істерику, — спокійним тоном мовив Влас. — Ти сама чула, що вільних номерів нема.

— Ти…

Я мало не заричала вголос. На ключ-карті, яку отримав Влас, першою була цифра «3», тож я зрозуміла, що доведеться підійматися сходами. Гнів був таким сильним. Яна переконала мене, що він не приїде. Вона казала, що у нього тур. Я погодилася приїхати на це весілля тільки через те, що Влас відмовився. Я навіть бачити його не хотіла, а тепер ми застрягли в одному номері. Яка іронія!

— Що ти тут робиш? — спитала я, тягнучи свою валізу сходами. — Хіба у тебе не мав бути тур?

— Плани змінилися, — байдуже відповів Влас.

Я стиснула зуби та сильніше смикнула за ручку. Валіза була важкою, а я через свою злість тягнула її з такою силою, що в один момент просто не втрималася і полетіла на свій зад. Я скрикнула, а мої руки злетіли вверх. Падіння було не з приємних, тож я скривилася. Мені, чесно кажучи, хотілося розплакатися. Інколи я уявляла, як саме ми з Власом зустрінемося після усього цього, але таке не снилося мені навіть у кошмарах.

— Там є ліфт, — сказав він, кивнувши головою вліво.

— Справді? – здивувалася я. — Не бачила. Якщо ти знав, то чому тоді пішов за мною?

— Не міг пропустити твого феєричного падіння.

Він сказав це таким тоном, ніби намагався зачепити мене, але я встигла помітити, що кутики його губ злегка піднялися. Від цієї легкої усмішки у мене серце стиснулося. Я поклала руки на свої коліна, спостерігаючи за Власом, що пройшов повз.

— Ходімо! — сказав він мені, а тоді з легкістю підняв мою валізу.