Ксана Рейлі - Жагучі бажання , Ксана Рейлі

Божена: З дитинства я марила модою та мріяла стати відомою дизайнеркою. Для мене відкрилися нові можливості, коли я отримала шанс пройти практику в паризькому модному домі. Незнайоме місто, непереборні страхи і чоловік, якого мої батьки попросили наглянути за мною в Парижі. Між нами відверта неприязнь та одні суцільні непорозуміння. Розрадою стає анонімний незнайомець, який відкриває у мені найпотаємніші бажання. Вадим: Після нещасливого першого кохання я зарікся ніколи не закохуватися. Та коли мій бізнес-партнер попросив мене наглянути за його донькою у Парижі, я просто не зміг відмовити йому. Ця маленька модниця дратує мене мало не до сказу, але доведеться терпіти її увесь місяць. Єдиною втіхою у чужому місті стала незнайомка з анонімного чату, в яку я, здається, починаю закохуватися...

Пролог

Божена

«Fédération française de la couture» (Французька федерація кутюр'є).

Я мовчки витріщалася на ім'я відправника та не могла повірити, що мені справді надійшов лист від однієї з найбільших організацій в індустрії моди. Серце втекло в п'ятки, дихання збилося, а всередині усе наче завмерло. Мої руки затремтіли, а пальці зависли над клавіатурою. Я міцно заплющила очі та зробила декілька глибоких вдихів і видихів. Чомусь страшенно боялася відкривати цей лист. Мабуть, не хотіла побачити відмову і розчаруватися в собі. Я важко глитнула і таки клацнула, щоб відкрити лист. Я достатньо добре знала французьку, щоб зрозуміти, що було написано. Мої очі бігали знайомими словами, і кожне з них змушувало моє серце битися швидше. І ось — я дійшла до самого останнього речення, де мене запрошували на практику в найкращі доми моди Парижу. Я не могла повірити, що це відбувається насправді. Для того, щоб переконатися точно, натиснула на переклад сторінки. Усмішка розплилася на моєму обличчі. Я зістрибнула з ліжка та радісно запищала. Ця новина безперечно була найкращою за усе літо. Я підбігла до свого робочого стола, де лежало багато малюнків та ескізів намальованих мною. Швидко перебрала їх усіх та знайшла серед них той, який здійснив мою мрію. Я дивилася на дизайн красивої атласної сукні смарагдового кольору з великим розрізом на правій нозі. Корсет був прикрашений блискітками та прозорою сіткою, що прикривала також плечі, а ззаду збиралася у великий нашитий бант. Основною перевагою цього дизайну я вважала те, що ця сукня доходила трохи нижче щиколоток, а сам шлейф був продовженням банта, що прикріплявся позаду. Я була з тих божевільних, яким ідеї дуже часто з'являлися у снах. Ця сукня приснилася мені однієї холодної зимової ночі. Я одразу ж взялася за неї, а довела її до досконалості уже в кінці весни. Так, інколи я надто прискіпливо ставилася до своїх робіт і часто переробляла їх. Але, дивлячись на результат, розуміла, що усе було зроблено недаремно.

Я притиснула ескіз до своїх грудей і швидко вибігла зі своєї кімнати. Одразу ж спустилася на перший поверх, де побачила свою прийомну матір, яка готувала щось на кухні. Вона, мабуть, почула мої кроки, бо озирнулася на мене. Я була така схвильована і щаслива водночас.

— Що з тобою? — поцікавилася мама.

Вона почала витирати свої мокрі руки кухонним рушником. Я передала їй свій малюнок. Помітила, як її брови злетіли вверх, коли жінка розглядала його.

— Вау! — прошепотіла вона та усміхнулася мені. — Твої уміння щоразу стають кращими. Це... Це однозначно прекрасна робота, Божено. Думаю, що ця сукня цілком могла б прикрасити тиждень моди в Парижі.

Я закивала головою, а моя усмішка стала ще ширшою. Мені завжди було цінно слухати враження своєї мами, адже вона неабияк обізнана в моді. Ця жінка стільки часу провела на подіумі, що знає усі тонкощі фешн-індустрії.

— Французька федерація кутюр'є подумала так само, — сказала я.

Мама уважно подивилася на мене та злегка звела свої густі темні брови. Вона поклала аркуш з ескізом на кухонний стіл та швидко провела рукою по своєму коричневому волоссі.

— Власне, — продовжила я, — мене запросили на практику в Париж.

— Що? — здивувалася жінка. — У якому сенсі?

— Знаю, що в таке складно повірити, але це правда.

— Звідки це взялося, Божено? Ти ніколи не була в Парижі!

Я стиснула губи, щоб проігнорувати раптовий панічний страх, який з'явився у грудях. Повільно опустилася на стілець, а мої очі знову знайшли ескіз.

— У кінці травня організація моди оголосила про конкурс, — заговорила я. — Вони шукають молодих дизайнерів, щоб краще розвинути будинки моди. Ти ж знаєш, що Париж уже не вважається центром світової високої моди. Це спричинено багатьма факторами й одним з них є глобальний постмодерний стиль, а ще економічна нерентабельність французької моди. Здебільшого люди віддають перевагу речам, які комфортні у повсякденному житті та доступні у ціни. Це нормально, адже усі ми думаємо про зручність для себе, але мода... Мода — це те, що повинно існувати попри усе. Це те, що задає тенденції та робить цей похмурий світ кращим, яскравішим. Мода — це історія, яка тягнеться уже сотні років. Я хочу стати частинкою цієї історії. Я мріяла про це усе своє життя.

— Я рада, що у тебе такі великі цілі, — мовила мама, опускаючись на стілець поруч зі мною.

— Серед усіх учасників конкурсу вони обрали мене, — прошепотіла я. — Хіба це не означає, що я на правильному шляху? Це такий шанс. Це можливість зробити не лише свій вклад в індустрію моди, але і стати справжнім кутюр'є. Я навіть мріяти не могла.

— Щоб стати кутюр'є тобі потрібно отримати членство в паризькому Синдикаті Високої Моди, а це не так просто. Треба відкрити свій бутик у Парижі, робота повинна бути на сімдесят відсотків ручною, також потрібні свої кравчині. Це дуже клопітка праця.

— Я це прекрасно розумію. І мені здається, що я готова до цього.

— Тобі лише двадцять, Божено.

— Гадаю, що час уже діяти.

Я гучно втягнула повітря і схвильовано провела спітнілими долонями по своїх джинсах.

— Як довго триватиме практика? — запитала у мене мама.

— До завершення тижня моди, а він відбуватиметься у кінці січня, — відповіла я. — Сама практика розпочнеться з вересня, тож загалом це майже шість місяців.

— Я хвилююся, бо раніше ти ніколи не була за кордоном. Пробач, Божено, але я не можу відпустити тебе саму.

— То... То поїдь зі мною!

Я з надією подивилася у її карі очі, а вона винувато опустила погляд униз.

— Я не можу, — тихо сказала жінка. — Чемпіонат з перегонів у самому розпалі. Ти ж знаєш, що твій батько повністю зайнятий цим. Я повинна бути з ним. До того ж Вікторія бере участь у цьому сезоні, а мені доводиться доглядати за Анастасією. Та ще й Луїза вагітна. Я потрібна їм, розумієш?

Я кивнула головою, намагаючись ігнорувати сльози, що раптом з'явилися на моїх очах. Не могла нарікати, адже вони забрали мене з дитячого будинку, коли мені було тринадцять. Ці люди подарували мені чудове забезпечене життя, сповнене любові, розкоші та перегонів. Але інколи я почувалася тут зайвою. Як зараз, наприклад.

— Тільки не ображайся, гаразд? — додала моя прийомна мама. — Ми щось обов'язково придумаємо.

— Не треба нічого вигадувати, — впевнено сказала я. — Якщо так, то я поїду сама. Уже достатньо доросла для цього. До того ж у мене хороша французька.

— Але ми не можемо ось так просто відпустити тебе...

Я різко похитала головою, бо навіть не хотіла чути цього. Ще бракувало, щоб мої прийомні батьки заборонили мені здійснити мою мрію. Я схопила зі столу ескіз і підвелася зі стільця. Знову притиснувши малюнок до грудей, я поспішила до своєї кімнати. Мені не хотілося плакати, тому я витягнула чистий аркуш та олівці, щоб втілили свою чергову ідею на папері.

Вадим

Короткий стукіт у двері відірвав мене від мого нового проєкту. Не встиг я навіть слова вимовити, як у кабінет увійшов Гордій Ємчук — батько мого найкращого друга і тепер уже мій бізнес-партнер. І хоч йому належала невеличка частинка моєї компанії, саме він допоміг мені втілити мрію в реальність. Чоловік сів на стілець навпроти мене, а я повернув свій ноутбук у його бік. На екрані красувався графічний макет майбутнього спорткара насиченого зеленого кольору, який стане справжнім феноменом в автомобільній промисловості.

— Наша майбутня надсучасна зірка, — сказав я, захопливо розглядаючи кузов автомобіля. Я натиснув на кнопку, щоб усі деталі розійшлися, відкриваючи те, що ховалося за металом. — Тут абсолютно нова технологія кермового управління, що дозволяє керувати передніми колесами завдяки електроніці. Також ми зробимо цей автомобіль максимально екологічним. Поки обдумую над формою фар і Led-наповненням, бо цей автомобіль візуально не зовсім привабливо виглядає.

— Ти хотів вмістити усе можливе, але зовні це не найкращий вигляд, — зауважив чоловік.

— Це так, — погодився я. — Але у мене ще є час, щоб зробити з цієї машини справжню лялечку. Ми зробимо цю автівку «розумною» та максимально безпечною як для звичайних людей, так і для гонщиків, але...

— Але? — Гордій зацікавлено глянув на мене.

— Це буде найшвидший автомобіль в історії людства, — задоволено сказав я. — Залишилося лише обдумати фінальний результат і втілити цю ідею в реальність.

— Це займе достатньо багато часу.

— Але ми ж нікуди не поспішаємо, чи не так?

— Головне, щоб хтось інший раптом не підхопив твою ідею.

Я задумано постукав простим олівцем по столу. Ми звикли бачити перегони на треку, де пілоти змагаються за лідерство, але на автомобільному ринку гонка бувала ще жорстокішою. Тут кожен виробник женеться за тим, аби вигадати щось геніальніше, аніж інший.

— Уже придумав як назвеш її? — спитав Гордій, кивнувши на екран ноутбука.

— Поки не знаю, — відповів я та знизав одним плечем. — Зовсім ідей нема.

— Але ж ми нікуди не поспішаємо, чи не так? — повторив він мої слова.

Я хмикнув та сперся ліктями на робочий стіл. Відчув, як рукави піджака натягнулися на моїх руках. Насправді я терпіти не міг костюми, але мій статус генерального директора та керівника вимагав саме такий дрес-код.

— Взагалі я прийшов сюди по справі. — Гордій відкинувся на спинку стільця.

— Гаразд, слухаю.

— Ти начебто плануєш їхати на міжнародну виставку автомобілів, яка відбудеться в Парижі.

— Так. Ми ж будемо представляти нашу оновлену версію автомобіля «Hepard S11», — нагадав я.

— Божена зібралася на практику в паризький дім моди.

Я насупився, бо взагалі не зрозумів до чого тут його прийомна донька, з якою мене пов'язує лише її сім'я. Мені довелося напружити пам'ять, щоб пригадати хоча б її зовнішній вигляд.

— І? — спитав я, піднявши одну брову.

— У неї батьки загинули в авіакатастрофі, коли їй було сім. Через це вона панічно боїться літаків. Ми намагалися декілька разів витягнути її з нами на відпочинок, але вона завжди відмовлялася.

Я з очікуванням подивився на Гордія, який прочистив горло і нахилився ближче до мене. Гаразд, це була дуже цікава та потрібна мені зараз інформація про його молодшу доньку.

— Ми не хочемо відпускати її саму, — продовжив говорити чоловік. — До того ж уявлення не маємо, як вона зможе перенести переліт через свій страх.

— То нехай хтось полетить з нею, — запропонував я.

— Так, ти! — різко сказав Гордій.

Я мало не закашлявся від його слів. Хотілося засміятися, але він так серйозно дивився на мене, що я аж напружився.

— Я? — здивовано перепитав.

— Ти ж і так зібрався на виставку.

— Але до неї ще майже три тижні!

— Як довго ти плануєш бути в Парижі? — поцікавився Гордій.

— Хотів приїхати на декілька днів раніше, щоб підготувати все до виставки, а потім в мене зустріч з японськими конструкторами та підприємцями. Це займе не більше двох тижнів.

— Домовимося про місяць, — запропонував чоловік.

— Що я робитиму місяць у Парижі? — не зміг приховати свого обурливого тону.

— Ти уже дорослий чоловік, Вадиме, і я дуже сильно довіряю тобі. Божена ще надто юна дівчинка, і я не хочу, щоб вона сама жила в абсолютно незнайомому для неї місті, де будь-хто може скористатися нею.

— Розумію, що ви хвилюєтеся за свою доньку, але до чого тут взагалі я? Ми з Боженою бачилися всього декілька разів за життя. Я навіть не пам'ятаю, як вона виглядає! І ви хочете, аби я...

— Аби ти наглянув за нею перший час у Парижі.

— Чому ви не можете зробити це?

— Вона планує летіти цієї неділі.

— Один з найважливіших етапів у чемпіонаті, — зрозумів я.

— Я повинен залишитися тут з учасниками моєї команди. Поліна буде з Анастасією. Тео зайнятий у своєму мотоклубі, а Луїза взагалі вагітна. Хтось з нас обов'язково б полетів з Боженою до Парижу, але це сталося тоді, коли у нас просто нема такої можливості. І не хочеться відмовляти її, бо це, як виявилося, була найзаповітніша мрія Божени.

— Але місяць — це надто багато для мене. Я потрібен тут у компанії.

— Коли в тебе востаннє була відпустка? — спитав у мене Гордій. — Правильно! Ніколи. Тобі треба відпочити, набратися нових знань, щоб не прогоріти з цим. Ти зараз повністю поглиблений ідеєю надсучасного автомобіля і можеш цілком зайнятися цим у Парижі. Ноутбук у тебе буде під рукою. До того ж ти плануєш зустрітися з японськими конструкторами. Можеш взяти щось з їхніх порад. Я думаю, що тобі це не завадило б.

— Але це означає, що мені доведеться їхати уже в кінці цього тижня? — уточнив я.

— Практика розпочинається з першого вересня, — відповів Гордій, — тому Божена так сильно поспішає.

— А ви говорили з нею про це? Вона не проти того, аби я супроводжував її та наглядав за нею?

— Ми поки не говорили їй, але не думаю, що вона буде проти. Послухай, я прошу в тебе про це, бо знаю, що ти ніколи не образиш і не скривдиш її. Вона така юна, наївна і недосвідчена. Їй потрібен хтось, хто зможе бути для неї другом, товаришем і старшим братом.

Гордій говорив ці слова, не відриваючи від мене своїх очей. Не те щоб я був дуже зацікавлений у тому, щоб стати нянькою для його молодшої доньки, але хіба у мене був вибір? Колись він неабияк допоміг мені, тож я не міг дозволити собі відмовити йому в такому проханні. Я втомлено потер долонями обличчя і важко видихнув. Очі пекли від того, що я від ранку сидів за монітором. Може, мені справді потрібен відпочинок?

— Гаразд, — зрештою погодився я. — Але полетимо на моєму приватному літаку. Я не хочу, щоб ваша дитина влаштовувала мені істерику на людях.

— Домовилися. Дякую тобі за це.

Гордій з вдячністю потис мені руку. Я стримано усміхнувся йому, намагаючись не виказати того, що насправді мені ця ідея абсолютно не до вподоби. Як тільки він вийшов з мого кабінету, я роздратовано кинув олівець на стіл і відкинувся на спинку крісла. Прекрасно просто! Ще бракувало наглядати за маленькою принцесою в Парижі. Тішило лише те, що це всього на один місяць. Хоча, як подумати, то це достатньо багато часу. Що я взагалі там робитиму? З юною модницею у мене явно не знайдеться тем для розмов. Я фиркнув від своїх думок. Мені ж навіть не треба з нею розмовляти. Я просто нагляну за нею, щоб переконатися, що вона нічого поганого не втне.

Мені не хотілося більше перейматися цим, тому я заплющив очі, намагаючись вималювати ідеальну картинку майбутнього автомобіля. Раптом почувся знайомий звук вхідного повідомлення. Я потягнувся до свого телефону, що лежав на столі. Трохи здивувався, коли побачив на екрані нікнейм "Coco". Це була незнайомка, з якою я випадково почав листуватися в анонімному чаті близько місяця тому. Зазвичай ми спілкувалися вночі, тож таке раптове повідомлення змусило мене напружитися.

Сосо: «Знаю, ще зовсім рано для нашого листування, але у мене сьогодні такий відстійний день, що хочеться з кимось поділитися цим. Ти не зайнятий?».

Схоже, не лише у мене сьогодні був не зовсім найкращий день. Я слабо усміхнувся та почав набирати повідомлення...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍