Анатолій Луженецький - Проєкт Лазар, Анатолій Луженецький

Розділ 7. Назустріч буденності

Прокинувся від ніжного дотику до голови. Намагаючись не смикатися, прислухався до себе. Минуле в голові не спливало, і я не прагнув його знайти, адже було так приємно, коли хтось гладить тебе. Розслабившись, я тихо замурчав.

- Миленько... - пролунав жіночий голос. І це дало поштовх пам'яті, повертаючи спогади. Загиблі хлопці, вурдалак і моя спроба вбити виродка за будь-яку ціну. За ідеєю, я маю бути мертвий, тож якого...

Я зібрався вставати, як був зупинений незнайомою жінкою в білих шатах. Вона похитала головою, м'яко і наполегливо поклала мене назад.

- Тобі не можна зараз різко рухатися. Лежи, я покличу капітана, він хотів з тобою поговорити.

Вона швидко пішла, залишивши мене самого. Спочатку оглянув себе: з одягу тільки мішкуваті штани, скоріш забрані в когось більшого за мене. На грудях же виднівся величезний білий шрам, від кігтів вурдалака, що встромилися в мене. Чому я тут? І де якісь повідомлення від Іо? Чи так і треба? Все ж таки повне занурення без системи. У голові були одні запитання, без відповідей. Обережно піднявшись, спробував походити. Груди занило. Як я вижив - не знаю, крім магії, це нічим пояснити. Дихання було хрипким і давалося з болем. За логікою, я мав пошкодити легені, можливо й серце. Та за відчуттями жити можна було.

Озирнувся. Перебував у будинку, у тому ж місці, де була бійня. Мабуть, єдиного пораненого вирішили поселити під дах, хоча чого я ще чекав? Біля стіни лежали складені речі, мої та колишнього загону. Перед очима постав скляний погляд Жанни, у грудях знову прокинулась лють, але я відігнав нав'язливі думки. Потрібно заспокоїтися, не час для сентиментів. Тим паче... не так довго ми були знайомі.

Двері різко відчинилися, і всередину зайшов чоловік у повному обладунку. Акуратна борідка з сивиною, коротка стрижка, гострі риси обличчя, широкі вилиці і яскраві золоті очі з рухомим там вогнем. Здавалося, мене зараз спалять на місці. По шкірі пробігли мурашки, інтуїція волала про небезпеку, хоч і переді мною стояла людина.

- Я Лукіс, капітан загону Град. Ми якраз встигли до завершення бою.

Чоловік натягнуто посміхнувся. Його присутність починала напружувати, було в його погляді щось нелюдське. Зробивши швидкий крок ближче до зброї, скривився від болю в грудях. М-да, зараз я не боєць.

- Що з іншими?

- Мертві, - насупившись, відповів Лукіс. - Нікого не вдалося врятувати. Ти сідай, тобі зараз рухатися не можна.

Я під пильним поглядом повернувся до ліжка. Якби хотіли вбити, вже б прикінчили, не чекаючи поки я прокинуся. І навіть зараз зброя мені не допоможе - я занадто слабкий.

Кілька хвилин ми мовчали. Не знаю, про що думав лицар, проте я вже планував тихо вночі звалити. Щось усередині мене змушувало побоюватися цього мужика. І не тільки побоюватися, а й ненавидіти його, немов він мені чимось насолив.

- Бачу, що ти боїшся мене. Розслабся, своїх ми не чіпаємо, - він почав говорити повільно та приглушено. - Мій загін здійснював марш після довгого походу в Пустки. Може, чув, дивні справи почали відбуватися у світі нежиті, але не про це зараз…

Лукіс махнув рукою за спину, де через відкриті двері ще виднілася кров на траві.

- Сподіваючись на відпочинок, ми зустрічаємо криваве місиво з гарлаків і решток людей. А в центрі лежить напівживий карашець із діркою в грудях та дохлий вурдалак. Спочатку всі повірили в диво і в силу волі героя, та й зараз вірять! - розпалившись, Лукіс махнув рукою. - Та зцілюючи тебе, я відчув Темряву, ні! - побачивши, що я хочу щось сказати, він перебив мене. - Не силу, якою ти володієш, а щось давнє й моторошне, споконвічне. Воно тільки зароджується, проте готове захищати свою посудину. Відповідай мені, ти чуєш голоси? Ти робив погані вчинки, не контролюючи своє тіло?

- Ні, тільки... - я запнувся, думаючи, як правильно сказати.

- Тільки, що? - повіяло небезпекою від лицаря, та зброю він не дістав.

- Коли я нап'юся, постійно прокидаюся з різними жінками в ліжку.

Лукіс кілька миттєвостей дивився на мене, кілька разів моргнувши, а потім голосно, навіть якось полегшено, засміявся.

- Хах, ось це нормально. Скажи ти мені щось інше або збреши, сумніваюся, що ти б побачив завтрашній день.

- Чому? - єдине, що вирвалося в мене.

- Я послідовник Аркхи, паладин світла, якщо по-простому. Мій орден допускає існування темряви: адже без дня, немає ночі. Однак, - лицар стиснув латну рукавицю, показуючи мені броньований кулак. - Якщо ти не здатен це контролювати, тоді й життя не гідний.

Слухаючи Лукіса, я зрозумів свою ненависть до нього. Протилежність стихії. При цьому настільки максимальна протилежність, наскільки це можливо. Швидше за все, коли я стану сильнішим, моя злість тільки зросте. А поки що... я навіть у найкращому стані нічого не зроблю йому. Він це розумів, тому й був спокійний. І тільки завдяки моїй репутації зараз не нападає на мене.

- Тут ми пробудемо ще один день, наведемо лад, а завтра зранку виступаємо. Ваше завдання я доручив своєму загону і відправив гінця в Ламар. Тож відпочивай і набирайся сил, підеш із нами.

Отже, збігати не можна, що ж, потерпимо. Тим паче...

- Що витягли з вурдалака?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍