Дарія Скай - Несподіване життя, Дарія Скай

Глава 27: Слова, які важко сказати

(від імені Максима)

Я проводив Сашу до невеликого закутка, де можна було сісти, заховавшись від поглядів гостей. Її обличчя залишалося спокійним, але я бачив, як вона намагається тримати себе в руках. Вона опустилася в крісло, легенько торкаючись живота, і мовчки дивилася на вікно, за яким мерехтіли вогники садових ліхтарів.

– Все нормально? – запитав я, намагаючись зрозуміти, як вона почувається.

– Так, Максиме, все добре, – відповіла вона, але її голос був надто тихим, надто невпевненим, щоб я повірив.

Я присів поруч, не відводячи від неї погляду.

– Саша, я бачив, як ти реагувала на все це. Я знаю, що ти сильна, але це... – я замовк, намагаючись підібрати слова. – Це було занадто.

Вона усміхнулася, але усмішка була вимученою.

– Не хвилюйся, Максиме. Я давно навчилася справлятися з такими ситуаціями. Ігор і його... пасія – це моє минуле. Я не хочу тягнути його в сьогодення.

Її слова звучали впевнено, але я бачив, що їй боляче.

– Але ти не повинна справлятися з цим сама, – тихо сказав я, дивлячись на неї.

Вона підняла на мене свої карі очі.

– А з ким мені це справлятися? – запитала вона з легкою іронією, хоча її голос затремтів.

Я зробив глибокий вдих, розуміючи, що настав час сказати те, що давно накопичувалося всередині.

– Зі мною, – сказав я, дивлячись їй прямо в очі. – Саша, ти не просто няня для моєї доньки чи жінка, яка проходить через складний період. Ти людина, яка... яка заполонила всі мої думки. Я не можу перестати думати про тебе.

Вона здивовано дивилася на мене, ніби не до кінця вірячи, що це справді відбувається.

– Максиме, – почала вона, але я обірвав її.

– Я розумію, що ти зараз скажеш. Що я плутаю симпатію з чимось більшим. Що в тебе свої проблеми, а я не маю права втручатися в твоє життя. Але, Саша, я хочу, щоб ти знала: мені не важливо, що було раніше. Мені важливо, що ти є тут і зараз.

Вона мовчала, опустивши погляд. Її рука машинально торкалася живота, ніби шукаючи підтримки в дитині.

– Максиме, я... я не знаю, як на це реагувати, – сказала вона після паузи. – У мене стільки сумнівів, стільки страхів.

Я ніжно взяв її руку, обережно притиснувши її до своєї долоні.

– Сашо, я теж боюся. Боюся, що зроблю щось не так, що змушу тебе віддалитися. Але я не можу більше мовчати. Я не хочу, щоб ти почувалася самотньою.

Вона підняла голову, і в її очах з’явилася тінь сліз.

– Ти знаєш, як довго я відчувала себе самотньою? – прошепотіла вона.

– Я знаю, але тепер ти не одна, – відповів я, нахиляючись ближче.

Момент тривав лише секунду, але здавалося, що весь світ зупинився. Я бачив, як її погляд змінюється, як у її очах з’являється щось нове — довіра, теплість, надія. І тоді, не думаючи більше, я нахилився і поцілував її.

Це був ніжний, обережний поцілунок, але в ньому було все, що я відчував. Її губи злегка тремтіли, але вона не відштовхнула мене. Навпаки, я відчув, як вона відповіла на цей поцілунок, ніби дозволяючи собі хоч трохи відійти від своїх страхів.

Коли ми відсторонилися, я побачив у її очах сльози, але на цей раз вони були не від болю.

– Максиме... – тільки й змогла сказати вона, перш ніж я знову взяв її за руку.

– Саша, тепер усе буде інакше. Я обіцяю.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍