Леся Бернакевич - Дорогі ви, наші цьоцю

Повість «Дорогі ви, наші цьоцю» – це картина із життя львівських міщан. У ній висвітлені перші роки незалежності України і ностальгія за зниклим світом юності головних героїв.

Подружжя Пасьоних – передові люди, які здавна задавали тон у своєму оточенні. Пасьоний, він торгував шкарпетками на лотку і оперував такими мудрими словами як гінекологічно чиста картопля і був переконаний у тому, що сонна артерія людини розташована на потилиці. А його Пасьона – ця взагалі птаха високого лету: мила вікна в домівках львівської знаті. Цілком зрозуміло, що такі визначні особистості нашої епохи не могли водити дружбу лиш би з ким, а тільки з кращими громадянами міста. Насамперед, до них вчащав дядечко Сипонький, який жив з того, що, перепродуючи поношені затхлі речі, витрушував з них свіжу копійку. Його ж дружина також була неабиякою постаттю, бо прислуговувала одному приватному стоматологу: викидала до сміттярки вирвані зуби. Двері Пасьоних завжди були гостинно відчинені і перед удовою Кацапулею. Ця беручка і підприємлива пані, мобільник у якої завше висів на грудях, мов дзвіночок – у корови, ставила на ноги вітчизняний бізнес: була власницею кількох біотуалетів. А її благовірний свого часу вважався настільки непересічним бандитом, що коли два роки тому загинув під час перестрілки, то його з усіма почестями поховали в усипальниці єпископа і ледь не зачислили до лику святих, як великомученика. Жодна вечірка в Пасьоних не обходилася без психолога Ледьживої. Замолоду, ще як до нас з-за кордону завезли сексуальну революцію, Ледьжива на Краківському ринку торгувала трусами. Але якось її колега, що жила з продажу книг на зразок «Як відбити чоловіка в дружини», показала їй підручник Карнегі[1]. Прочитавши його від дошки до дошки, Ледьжива вирішила, що вже стала великим психологом. Вона закинула торгівлю і почала провадити сеанси психотерапії. Підказувала Пасьоним, що їм робити, аби їхнє коло поповнювалось такими ж авангардовими і чільними особами, як вони самі.

То ж коли Пасьона сповістила усім цим світським асам, що до неї на іменини прийде ще й сестра її дідуся – колишня учителька біології Броня Бурозубка, то вони не могли приховати здивування.

– Ну, навіщо запрошувати цю стару дівку? – відразу пішов у наступ Сипонький. – Бурозубка – це будяк серед нашого цвіту! Зіпсутий продукт!

– Вона зовсім не прикрасить нашого столу! – додала Кацапуля. – Одягнеться, як в знак протесту. Ви згадайте, як цьоця раніше бралася нас повчати. Вона – баба старих переконань, бо нас, успішних бізнесменів, вважає спекулянтами…

– Ось побачите: ця Бурозубка зведе на пси усю забаву, – зробила невтішний прогноз Сипонька. – З досвіду знаю: один гнилий зуб може зіпсувати всю щелепу!

І родинна династія обурено заджуміла.

– По правді кажучи, я також ледве витримую цю стару колоду, – зізналася Пасьона, коли сімейка, вдосталь погудівши, втихомирилася. – Але вона як-не-як – моя двоюрідна тітка. По-друге, наш Орчик дуже до неї прив’язався. Дійшло до того, що він навіть не хоче пити те молоко, яке купую я. Приймає лише від цьоці… Вона хоча й дотримується старомодних поглядів, але, думаю, поганому дитини не навчить: не п’є, не курить, не вживає наркотиків, порнухою не захоплюється.

Чотирирічний Орчик був єдиним нащадком Пасьоних, з хрещенням якого вони дуже затрималися: здійснювали капітальний ремонт у своїй оселі. Але як потомственні галичани та ще й такі люди, що навіть вірили в Бога двічі на рік (на Різдво та Великдень), не могли більше затягувати з цим таїнством. Тож минулоріч батьки покликали за кумів панство Сипоньких та й поїхали до церкви.

Поки Пасьоний припарковував свій автомобіль на узбіччі біля храму Святителя Миколая, Сипонькі пішли попереду, а Орчик – поміж ними. До грудей він тулив гномика – свою улюблену іграшку, з якою ніколи не розлучався, і весело лепетав. Його жебоніння дуже нагадувало нявчання кішки, чим і привернуло увагу пса, що саме дрімав на подвір’ї. Господар прив’язав його до загорожі, а сам зайшов до Божого дому помолитися. Коли пес зачув, як Орчик нявкотить, а ще як побачив у нього на руках гномика, якого прийняв за кицьку, то його нерви не витримали. Він вихопив у хлопчика іграшкового краснолюдка і четвертував його. Господар, почувши гавкіт свого чотирилапого друга, вибіг на вулицю з перекошеним від страху обличчям. Бо ні хвилини не сумнівався, що його Бровка хочуть викрасти або й взагалі втлумити. Орчика так вразила кончина любимого гномика, що він онімів. І церемонія хрещення була зірвана. Господар собаки дуже перепрошував Пасьоних, навіть дав їм двадцять гривень на покупку нового гномика, проте нічим не міг зарадити їхній біді. Хлопчик втратив дар мови. До яких тільки лікарів батьки не водили Орчика, скільки грошей залишили в кишенях їхніх білих халатів, щоби тільки синочок знову забалакав. Та все було марно. Навіть найбільші світила медицини лише розводили руками і запевняли тата й маму, що недуга у хлопчика – на все життя. Проте Пасьоні не втрачали надії, особливо з позавчорашнього дня, коли ворожка, кинувши карти, порадила охрестити Орчика, а за хрещену матір покликати жінку, яку Орчик любить і якій довіряє. Такою людиною була Бурозубка – напівінтелігентна пенсіонерка. Тим-то й вирішили запросити Пасьоні тітку на урочистість, аби домовитися з нею про грядуще кумівство.

– Вже кого-кого, а куму не посадиш на загумінку. І хочете ви того чи ні, та мусите терпіти цю простачку, вдавати, що не помічаєте її химерувань, – поставила господиня перед фактом вибране товариство.

– А навіщо терпіти!? – підвелася Ледьжива. – Ми перетягнемо її на наш бік, покажемо їй, як усі її страшенно любимо …

– Тоді навчи нас усіх, що робити,