Леся Бернакевич - Дорогі ви, наші цьоцю

– А для цього потрібно знайти до цьоці підхід, – виголосила авторитетно Ледьжива.

– Язиком талапати легко, – перебив Ледьживу пан Сипонький. – Але як то має бути на практиці?

– Для цього ми повинні завжди пам’ятати, що наша цьоця – стара панна! – продовжила свою лекцію Ледьжива. – А це означає, що вона – самотня, хвора, їй ні до кого слова промовити. І наше завдання – оточити цю іпохондричку увагою і турботою, підняти їй настрій, розмовляти з нею лише про щось таке гарне, аби вона забула про свої хвороби. Тільки-но цьоця на поріг – відразу ж починайте її обробляти: цікавтеся її здоров’ям, хваліть, питайтеся в неї поради, зазирайте їй буквально до рота. Старі це люблять.

– Одна річ – роззирати ротову порожнину губернатора, – озвалася Сипонька, яка не обминала нагоди вкотре розповісти, як, подаючи кліщі стоматологу, вона сподобилась ласки – заглибитись у колодязь зубів голови області, від цього, за її словами, у неї розширився кругозір і вона духовно збагатилася. – Але який сенс – вдивлятися у писок цьоці? Що я з нього візьму для життя?

– Прикиньтеся наївнячкою, – напучувала послідовниця Карнегі помічницю зубоволоки. – Корона на вашій голові прикріплена міцно і не звалиться від того, що ви поцікавитеся у цієї старої сови, де вона купила свої черевички. Мовляв, і ви такі хочете…

Сипонька хихикнула в кулак:

– Там не черевички, а справдешні срайходи!

– А вас ніхто не змушує носити такі ж! – заспокоювала Сипоньку Ледьжива. – Просто не лінуйтеся підняти настрій цій змії! Одне слово, зробімо все, аби вона була задоволеною…

– Ну, ради Орчика ми готові на таку жертву, – зітхнули свояки.

Оселя Пасьоних була очепурена на славу. Бо вони, влаштовуючи капітальний ремонт у родинному гнізді, покликали на пораду дизайнера, і той усе продумав до дрібниць: велика кількість кімнаток нагадувала ятки на ринку, їхні стіни були суцільно білі, мов у лікарняних палатах, а у найбільшій за розміром гостинній в гірлянді вогнів переливалася ніша зі статуєю Афродіти. Біля її стіп лежали квіти, мов на гробівцю Личаківського кладовища. На столі, широкому, як автотраса, не вистачало хіба що пташиного молока.

Цьоця довго шарпала вхідні двері за клямку, не здогадуючись, що для цього є дзвінок. Адже в неї дома давненько не було цього приладу для подавання звукових сигналів. Щойно переступивши поріг оселі Пасьоних, вона направила свої безсмертні кавуші до кухні, де вариво зітхало в баняках, а різні кулінарні запахи змагалися за першість. Може, треба буде цибулі почистити чи хрону натерти? Здебільшого, Пасьона залишала тітку наодинці з цими коренеплодами родини хрестоцвітих. А хрін нерідко траплявся таким волокнистим, погано піддавався тертці, очевидячки, не маючи бажання перетворитися в гостру приправу. Тітка іноді очі виплаче від того, що мусить мати справу з цим неприємним овочем. Але хрін був лише приводом. Біда в іншому.

Родичі сприймали її за нижчий організм, такий собі поліп, корпускулу і ніколи не запрошували за стіл, особливо, якщо траплялася радісна оказія. Жартували, що Бурозубка ще їм пса перелякає. Одне слово, крім Пасьоних, її ніде не приймали, мов пляшку з-під шампанського. Та вона і не напрошувалася. Минули вже ті часи, коли Бурозубка була настільки наївною, що коли хтось з рідняків при зустрічі пропонував: «Будеш у наших краях – обов’язково завітай!», сприймала ці слова буквально. І робила візит. Але господарі, навіть не запропонувавши збіднілій кузені присісти, недбало кидали: «Не хочете кави?» І при цьому красномовно поглядали на годинник.

Коли ж вони випадково опинялися в помешканні Бурозубки, то навіть не здогадувалися принести їй подарунок і страшенно бідкалися, чим провокували Бурозубку кривити душею: «Ну що ви, ваша присутність – найкращий для мене презент!» Але якось Сипонький таки подарував їй … паличку для рису, одну, бо другу десь занипав. Проте тітка боялася показати, що це її засмучує, щоб родина, бува, не образилася не неї. І мовила вдавано бадьорим голосом: «Не біда, адже я і так цими паличками не вмію їсти».

Одне слово, її кликали лише на похорон – бульбу чистити для поминальної трапези. Тоді кревняки пригадували, що й тітонька – рідня, і переконували її, що їм усім «потрібно триматися купи». Бо свій якщо і не заплаче, то принаймні скривиться. І щоразу тітонька ішла до них, сподіваючись, що втрата того чи іншого родича зробить їх до неї прихильнішими. Але за кожним разом переконувалась, що родина її, як завжди, використала, мов серветку, і не згадає про неї аж до наступного похорону.

Якщо ж тітонька випадково опинялася за столом багатих родичів, то для неї постійно чогось не вистачало: торт, канапки або чайні ложечки закінчувались якраз перед Бронею; для неї ніколи не знаходилось крісла, і в той час, як решта гостей поважно гріла сідницями стільці з гарнітуру, цьоця Броня тулилась на якомусь приставному ослінчику ледь не під столом і неодмінно на відшибі; в автомобілі для неї також ніколи не залишалося місця: «Москаль до Берліна пішки зайшов, – зауважували родичі, – то невже для тітки від центру міста до Сихова – аж така далечінь?» Здавалося, близькі їй мстили за те, що вона не така успішна, як вони…

Проте цього разу Бурозубка до кухні не дійшла, бо Пасьона почала припрошувати її до столу. І тітка розгублено закліпала очима. А ще коли Орчик силоміць потягнув її за руку до гостей, то вона почала пручатися:

– Облиш, дитинко! Я собі тут у куточку перекушу.

Але гості підбадьорливо загукали:

– Ходімте до нас, цьоцю! Ви завше гордуєте нашим товариством. Воно й