Інга Пфлаумер - Серце гріє

— Готель «Відродження» розташований у сусідньому кварталі, — сказав Дарт, виходячи із кабінету. Він вийняв із кишені торбинку з золотими монетами й кинув Майї.

— А ви хіба не…

— Я знайду вас там за п’ять днів, — перебив її Дарт і подався до розпорядника.

Майя стисла гаманець так, що побіліли пальці. Тара, яка ніби вловила стан подруги, акуратно підштовхнула її вниз, до виходу. Дарт і розпорядник сходили нагору — схоже, майстер вирішив провести відпустку в бібліотеці.

Четвірка попленталася до виходу.

У готелі винайняли дві кімнати — одну для Тари й Майї, другу для Нела з Греєм. Обід пройшов у цілковитому мовчанні. Нел давно помітив, що настрій Майї завжди передається іншим, тому всі сиділи похмурі та набурмошені. До вечора чарівниця впокорилася з тим, що спільна відпустка, прогулянки під місяцем і пікніки на свіжому повітрі разом із молодим майстром — мрія нездійсненна й нереальна. Сподіваючись хоч якось розвіятися, дівчинка потягла інших на змагання магів заклику. Шоу вийшло цікаве — чарівники формували з ефіру образи екзотичних тварин, виявляли перед захопленими очима глядачів духів дерев, вогню або металу. Сутичка духа землі з духом води змусила вболівальників завивати від захвату. Щоправда, самої цієї битви Майя майже не бачила — Нел рвався поставити гроші на духа землі, й дівчині довелося втримувати його силоміць. І недарма — врешті-решт дух води переміг попри на те, що земля послаблює Хей-ді.

Уночі стомлені, але задоволені вони повернулися в готель. На завтра було заплановане відвідування торговельної вулиці, а ввечері — театру.

Майя швидко прийняла душ і залізла в ліжко. За кілька годин до сну дівчинка завбачливо запалила ароматичну лампу, і повітря в приміщенні просочилося м’яким запахом ясмину.

Тара задмухала свічки. Кімната поринула в темряву, й тільки далеке світло вуличного ліхтаря викреслювало на стінах дивовижні силуети. Вітер гойдав ліхтар, і силуети то завмирали в дивних позах, то знову починали чарівний танець. Який поволі заколихував.

Майї снилося поле, всіяне фіалками. Вона сама в легкій білій сукні й босоніж бігла по квітах, не залишаючи на траві слідів. М’які оксамитові пелюстки немовби виштовхували дівчинку назовні, й здавалося, що вона біжить по пружних хмарах.

Попереду замаячіло щось дивне — величезний, необроблений кристал аметиста заввишки близько двох метрів і завширшки з метр дивився загостреним кінцем у блакитне небо. Камінь був каламутним і темним. Дівчинка довго вдивлялася в нього, але так і не змогла розгледіти, що ж там усередині. Якби вона тільки могла його огранити!

Майя обережно доторкнулася до холодної грані каменю й провела долонею по його поверхні. З-під руки в дівчини посипалася кам’яна стружка. Схоже, вона могла відшліфувати камінь голіруч. Майя відійшла вбік і оглянула величезний аметист, потім заплющила очі й наблизилася до каменя. Не розплющуючи очей, дівчинка ковзала по каменю долонями, відчуваючи, як на ноги сиплються кам’яні піщинки.

Робота була важкою, Майя на превелику силу дотягувалася до верхівки аметиста. Довелося спочатку на дотик зробити в камені щаблі та обробити верхню частину, а потім уже вирівнювати інші грані.

Нарешті, східчасте огранення було скінчено, але всередині каменя ще залишалася темна пляма. Навіть милуючись творінням своїх рук, Майя не могла викинути з голови це затемнення. Нарешті дівчинка підійшла до каменя впритул, намагаючись розгледіти сховане всередині, але це не допомогло. Тоді вона почала руками зрізувати з каменя шар за шаром, розуміючи, що тепер знищує все, що так довго робила, — але руки знову й знову ковзали поверхнею аметиста.

Те, що було всередині, поступово здобувало обриси. Майя страшенно втомилася, але не зупинялась, дедалі глибше врізаючись у тіло каменя. Їй почало здаватися, що заховане всередині набуває обрисів людини. Згодом дівчинка впевнилася в цьому. Шар за шаром — долоні горіли вогнем, та Майя не зважала на біль. Із розпливчастого туману виступало обличчя. Високі вилиці, довгі темні вії, чорні кучері лежать на плечах…

Людина всередині каменя розплющила очі. Погляд синіх, мов досвітнє небо, очей, зупинився на дівчинці.

— Дарт, — тихо прошепотіла вона.

Майстер підняв руки й притулив долоні до каменя з внутрішнього боку. Майя працювала й далі, намагаючись випустити його звідти, але її руки втратили чарівну силу — їхні порухи не залишали на поверхні аметиста анінайменшого сліду. Майя плакала, кричала, билася об камінь, розбиваючи до крові кулаки, але нічого не допомагало. Тоді вона притисла долоні до каменя в тому місці, де були долоні коханого — й попри те, що їх розділяла кам’яна стіна, на мить відчула тепло. Від її долонь заструменіло світло. Воно ставало дедалі яскравішим — невдовзі дівчинка вже не могла дивитися на свої руки, просто замружилася й прихилила чоло до холодного каменя.

Майя прокинулася й рвучко сіла на ліжку, їй часто траплялися сни за участю майстра — то наздоганяла його в тумані, то не встигала врятувати в печерах, тепер ось не змогла дістати з каменя. Дівчина потерла пальцями очі й помітила слабке світіння. Спочатку прийняла його за рештки сну, але ні — це було насправді. Аметист, вкладений у срібну оправу, випромінював кволе рожевувате світло.

Десятий день, місяць білої роси

— Як ми потягнемо все це в Ормрон?

Тара з тугою оглядала купу звалених на ліжко покупок. Чого тут тільки не було — косметика, прикраси, одяг, аксесуари… Дівчині здавалося, що вони з Майєю скупили більшу частину місцевого ринку.

— Проблеми треба вирішувати відповідно до їх виникнення! — повчально промовила Майя, примірюючи нову блузку зі сріблястого шовку.

— Та перед нами ж і стоїть конкретна проблема — все це не ввійде ні в твою, ні в мою сумку.

— Отже, треба купити сумку, — знизала плечима Майя.

Тара звалилася на ліжко.

— Бодін, звичайно, прекрасне місто. Його б тільки перенести ледь південніше…

Майя посміхнулася.

— Так, це було б чудово. Ну то що, знову на ринок?

Тара зітхнула й потяглася по куртку.

На вулиці Бодіна мовби повернулася весна. Останні три дні дощів не було — над головами розгорталося яскраво-блакитне небо, а золотаве сонце сліпило очі. Місто, пещене сонячним світлом, перетворилося. Пишно оздоблені вітрини сяяли шибками, змовницьки підморгуючи покупцям. Жителі міста ненадовго скинули сумовиті сірі та чорні кожухи — майоріли вишиті хустки й мантії, різнобарвні пальта й сурдути тішили око.

Головна площа міста була недалеко від бібліотеки. Майя щоразу вибирала шлях так, аби пройти майже вздовж стін книгосховища. Їй дуже хотілося випадково зустрітися з майстром.

Торговці привітали