Інга Пфлаумер - Серце гріє

— Нам тільки сумки купити, — строго нагадала Тара.

— Авжеж, я пам’ятаю. Тільки подивлюся на ці хутряні шалики…

До рядів із сумками дівчини потрапили тільки за три години.

Майя вже стомилася від блиску металу, круговерті тканин, хутра й шкіри, тому поки Тара зосереджено вивчала асортимент, Майя дивилася то на городян, то на свої руки. Вдень камінь у персні мав звичайний вигляд. Ледь помітне рожевувате світіння можна було побачити тільки вночі. «Не забути порадитись із грандмайстром або сото. Вони напевне знають, чому може світитися камінь у персні», — нагадала собі дівчинка.

Зненацька її увагу привернув гамір поблизу бібліотечних стін — схоже, там зіштовхнулися два візки. Майя вирішила підійшла ближче: а раптом хтось постраждав і може знадобитися її допомога? Але, схоже, всі були цілі — гладкий пан на всі заставки сварив візника, той стояв похнюплено; дівчині стало навіть шкода бідолахи.

Поступово рух по вулиці відновився. Якоїсь миті дівчинці здалося, що вона бачить знайоме обличчя — Майя вийшла з торгового ряду й вдивилася в спини пішоходів.

Довге чорне пальто з дубленої шкіри. По рукавах — сріблясте гаптування. І чорні кучері, перетягнуті синьою стрічкою.

«Майстер Дарт!» — скрикнула дівчинка, але в гомоні юрби її голос був ледь чутним.

Юрба розходилася. Дарт швидко віддалявся від стін бібліотеки, а поруч із ним ішла висока жінка в розкішному червоному пальті. На секунду вони зупинилися — жінка взяла майстра під руку й ніжно пригорнулася до нього. Майстер щось сказав красуні — відповідь вона прошепотіла йому на вухо, торкаючись до чорних кучерів червоними губами.

Дарт і його супутниця перейшли вулицю й зникли в юрбі.

— Гарна… — ледь чутно прошепотіла Майя.

Дивно, але сліз не було. Руки й ноги їй корилися — дівчинка могла повернутися й дійти до ятки, де залишила Тару. Або побігти й наздогнати майстра. Небо зовсім не впало на землю, світовий океан не вийшов із берегів, снігова лавина не змела місто з лиця землі, виверження вулкана не засипало жителів попелом…

Майя повернулася й повільно побрела назад, до торговельних рядів.

Нел сидів за столиком у харчевні та в’яло розмазував по тарілці гарбузову кашу. Хлопець розмірковував, чим би ще зайнятися. Він уже програв купу грошей наперсточникам, поблукав міським звіринцем, зазирнув до сувенірних і магічних крамниць, сподіваючись знайти новий шаманський амулет. На жаль, нічого подібного там не виявилося, але напівдемон все-таки з користю провів час — купив маленький подарунок для леді Майї. Щоправда, не був упевнений, що коли-небудь набереться сміливості, аби вручити його дівчині.

— Неле!

Тихий шепіт пронизав його до кісток, коли пролунав просто за спиною в напівдемона. Нел рвучко озирнувся — його погляд уперся в темряву, що панувала під темним візерунчастим запиналом.

— Сото Шеїчі? — здивувався хлопець. — Що ви тут робите?

— Мені потрібен та-вей. Негайно.

— Його ніхто не бачив уже чотири дні. По-моєму, він вирішив усю відпустку просидіти у бібліотеці й…

— Де інші? — перервав хлопця сото.

— Тара з Майєю на ринку, Грей, напевно, в кімнаті — спить, як завжди.

— Поклич його. Я чекаю надворі.

У голові в Нела відразу виникла купа запитань. Навіщо сото примчав до Бодіна? Чи накрилася їхня відпустка? Чому Шеїчі так терміново потребує Дарта? — і багато інших. Хлопець уже розтулив рота, щоби поставити хоча б двійко з них, але Шеїчі прошипів:

— Швидко. Я чекаю на вас зовні.

Схоже, справа таки була терміновою.

За десять хвилин троє подорожан вийшли з готелю й подалися до бібліотеки.

Шеїчі рухався так швидко, що учні ледь встигали за ним. Юрба на площі немовби розступалася перед майстром і замикалася за його спиною. Нелу з Греєм доводилося проштовхуватись крізь людські потоки, вслід хлопцям летіла лайка.

До бібліотеки домчали за п’ять хвилин. Шеїчі навіть не глянув на охоронця, швидко пройшов садом і розчинив залізні двері.

— Години прийому скінчено, — пролепетав доглядач, але сото вже сходив нагору.

У кабінет зберігача бібліотеки Шеїчі майже влетів, діти ввалилися слідом, не слухаючи вереску доглядача.

— Дарт Велоні. Допуск якого рівня ви йому дали?

— Що ви собі дозволяєте… — обурився сивочолий маг у темно-синьому ковпаку.

— Допуск якого рівня ви йому дали? — з натиском повторив Шеїчі.

Невідомо, що зберігай побачив під чорним запиналом мага, але обурюватися перестав.

— Я перевірю за картотекою. Ми вносимо в неї кожного мага, який відвідує Бодінську бібліотеку. Архіви зберігаються тут тисячі років, тому пошук потрібного документа займає певний час… — бубонів собі під ніс зберігач, прямуючи до невеличких дверей у кутку кабінету.

Шеїчі не рушив з місця. Діти завмерли в нього за спиною. Потяглися томливі хвилини очікування. Нел устиг розглянути всі сувеніри на столі зберігача, підрахувати кількість цеглин у стіні праворуч і вже перемкнувся на ліву, коли сивочолий маг вийшов із архіву з невеликим клаптем паперу в руках.

— Дарт Beлоні, Ормрон. Перше відвідування — вісімнадцяте вересня цього року. Допуск третього рівня.

— Документи третього рівня таємності зберігаються на четвертому поверсі?

Зберігач тільки закивав у відповідь.

На четвертому поверсі трійцю зустрів доглядач поверху.

— Дарт Велоні. Високий блакитноокий брюнет. Які сувої він переглядав?

— А ви хто будете? — недовірливо поцікавився дрібний лисий чарівник, схожий на пуголовка.

— Сото Шеїчі, Ормрон. Я хочу знати, яку інформацію тут отримав мій підопічний. Чи не показали йому, зовсім випадково, котрийсь із заборонених сувоїв?

Обличчя доглядача змінило барву з блідо-жовтої на зелену, потім на яскраво-червону й насамкінець на мертвотно-бліду. Схоже, Шеїчі висунув йому серйозне обвинувачення.

Доглядач поквапливо розвернувся до шаф у себе за спиною та почав порпатися в шухлядах. Тонкі, вузлуваті пальці ходили ходором, тому процес пошуку затягся.

— Ось! Нічого подібного йому не видавали! Тільки невеличкий довідник з ритуалу заряджання магічних речей, книга про перетворення магії та монографія про людські жертвопринесення в прадавніх релігіях.

— Скільки часу він тут провів?

— Тут усе записано. Шістнадцятого числа, з восьмої ранку до першої пополудні та з третьої пополудні до закриття бібліотеки. Ніяких заборонених книг! У нас усе враховано, подібні речі просто неможливі в Бодінській бібліотеці!

Доглядач і далі обурюватися, але сото вже полишив читальну залу та подався вище. На п’ятому поверсі дорогу сото перепинили двоє охоронців.

— Рівень допуску? — в один голос промовили вони.

— Перший, — Шеїчі підняв правицю долонею догори. На чорній тканині рукавички висвітилася срібляста печатка. Стражники розступились і розчахнули двері. Шеїчі зробив крок усередину.

— Ці зі мною.

— Але в них нема допуску, — заперечив один із охоронців.

— Вважайте, що вони на екскурсії, — не озираючись кинув сото.

Двері вели у величезну залу, майже цілком