Діна Ареєва - Ігри мажорів. "Сотий" ліцей, Діна Ареєва

***

Маша

Під'їжджає таксі, Нікіта відчиняє дверцята.

— Сідай.

Дивлюся на автомобіль, і салон здається мені пасткою, в яку я сама себе заганяю. Мишоловкою, якщо зовсім точно. 

Запізно здогадуюся, що батько Нікіти може бути вдома. 

— А як же твої батьки?

— Їх немає вдома, не парься.

Це добре, зі старшим Топольським я не воліла б зустрічатися. 

— Чого встала? Крипово? — свердлить очима Нікіта. Погляд злий, колючий.

Краще не нариватися, я й так його розлютила. Як порвало Мілену, навіть думати не хочу. Але мені зовсім не страшно. Може, тому що є Нікіта?

— Не крипово, — пересмикую плечима і сідаю в салон.

Топольський обходить машину, сідає поруч на заднє сидіння. Його нога торкається моєї. 

Нік рухається ближче і притискається стегном до мого стегна. Він у джинсах, я в штанах. Але два шари тканини як тонкий папір, їх ніби й немає.

Там, де ми стикаємося, шкіра горить. Зовсім перестаю міркувати, а йому, здається, все одно. Дивиться байдуже у вікно, руки лежать на колінах.

Зчіплюю пальці перед собою, пригнічуючи внутрішнє тремтіння. На що я підписалася? Забула, як на мене діє Нікіта? Особливо, в закритому просторі...

Мені треба закачати на його телефон прогу, яку скинув Севка. Ось на це я і підписалася.

Їдемо недовго. Ліцей у центрі, будинок Топольських теж. Це ми з мамою живемо в спальному районі, я звідти майже годину добираюся.

Не встигаю вискочити з машини, Нікіта відчиняє двері й подає руку. 

Дивлюся круглими від подиву очима.

 — Давай руку, Зарічна, — каже глузливо, але очі звужені. Він не жартує. — Раптом утекти вирішиш.

— Не вирішу, — бурмочу під ніс і виходжу, старанно його проігнорувавши.

Топольський нічого не говорить, кивком голови вказує на будинок, і ми йдемо.

У будинку нікого немає, я злегка розслабляюся. Поки Нікіта веде мене величезним холом, крадькома озираюся на всі боки. Дуже круто. Видно, що інтер'єр розроблений дизайнером включаючи книги, недбало розкладені на низенькому столику.

Зсередини піднімається задушлива хвиля. У них завжди було багато грошей. Щоб відкупитися від слідства, щоб не допустити суду над єдиним сином. Їхнє життя анітрохи не постраждало, а мама...

Коли підходимо до сходів, назустріч виходить жінка в костюмі з зализаним волоссям і гулькою на потилиці. 

— Нікіто Андрійовичу, ви зараз будете обідати?

— Ні, Інно Геннадіївно, дякую. Пізніше. Чи ти хочеш їсти, Машо? — Нік повертається до мене.

Відчайдушно мотаю головою. Мені порції Нікіти вистачить до завтрашнього вечора.

Піднімаємося на самий верх, його кімната в мансарді. Точніше, там ціла двокімнатна квартира, за площею навіть більша, ніж наша з мамою орендована.

— Там спальня, це учебка, — махає рукою Нікіта, і я докладаю всіх зусиль, щоб не почервоніти. Ну що ж я так реагую на його «там спальня»? — Сідай.

Падаю в зручне шкіряне крісло, що стоїть біля столу, і озираюся. Учебка за розмірами як у людей вітальня. З диваном і телевізором на півстіни.

Нікіта розвертає крісло до себе і впирається в підлокітники. Розглядає мене сердито. Напружено. А я замість того, щоб злякатися або розлютитися, милуюся його обличчям.

Якщо він мій брат, я ж можу визнати, що в мене вродливий брат? Вродливий, хоч і злий.

— А тепер кажи, навіщо тобі це потрібно, — нависає він наді мною. 

Опускаю очі й дивлюся на його руки. Долоні широкі, сильні. Згадую його сьогодні в спортивному залі, і вилиці зрадницьки спалахують.

— Навіщо тобі знадобився цей цирк, якщо я запропонував зустрічатися по нормальному?

— Я не хочу з тобою зустрічатися, Нікіто, — відповідаю, ховаючи очі. — Мені просто потрібно, щоб мене не хейтили. І мені байдуже, хто це буде, ти чи ось Мамаєв, наприклад...

— Зате мені не все одно, — з-під опущених вій бачу, як він ковтає.

— Чому? — шепочу.

— Рілі? — його очі іскрять справжньою люттю, а я недоречно думаю, якого вони в нього незвичайного кольору. Синього, глибокого. Індиго, ми з мамою їй колір пальта в каталозі вибирали, і я запам'ятала назву. — Справді, не знаєш? Так я покажу.

Відштовхується від підлокітників, ставить ногу між моїми колінами. Міцно обхоплює руками обличчя і впивається в губи.

Тільки не так, як у тодішньому ліфті. А по-справжньому, «по-дорослому». Проштовхує язик, і я перестаю відчувати ноги. Їх немає, мене теж немає.

У грудях стає жарко, в голові шумить. Серце калатає, немов зараз вистрибне.

Що я роблю, що я... Не можна йому дозволяти, нам не можна...

Нікіта подається вперед, я рефлекторно відштовхуюся. Він упирається коліном у крісло, і я опиняюся притиснутою до спинки. Його пальці опускаються по шиї нижче до ключиці і заповзають під комір блузки.