Алекс Міхаелідес - Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес

— Це таки правда, — буркнув він.

— Дякую, що не говориш «я ж тобі казав». Я запам’ятав це і оцінив.

Юрій знизав плечима.

— Це мені не потрібно, друже. Професор все одно скаже це мені. Він хотів бачити тебе у своєму кабінеті.

— О.

— Судячи з його вигляду, тебе, а не мене.

Я почав підводитися. Юрій пильно стежив за мною.

— Не поспішай. Зачекай хвилину. Треба впевнитися, що все гаразд. Скажи, якщо відчуваєш запаморочення чи головний біль.

— Я в нормі. Чесно.

Це точно було неправдою, але почувався я не так погано, як здавалося. Криваві подряпини та чорні гематоми навколо горла, де Алісія намагалася задушити мене, — вона тиснула дуже сильно, до крові.

Я постукав у двері професора. Очі Діомеда розширилися, коли він побачив мене. Він спересердя вигукнув:

— Так, так, так! Тобі потрібні шви?

— Ні, ні, звичайно ні. Я в нормі.

Діомед недовірливо подивився на мене і запросив усередину:

— Заходь, Тео. Сідай.

Інші вже були в кабінеті. Крістіан і Стефані стояли. Індіра сиділа біля вікна. Усе скидалося на офіційну зустріч, і я подумав, що зараз мене звільнять.

Діомед присів за свій стіл. Він жестом запропонував мені сісти на єдиний вільний стілець. Я так і зробив. Професор якусь мить мовчки дивився на мене, барабанячи пальцями по столу, обдумуючи, що сказати чи як це сказати. Та перш ніж він впорядкував думки, його випередила Стефані.

— Це прикрий інцидент, — промовила вона. — Неймовірно прикрий. — Стефані повернулася до мене. — Очевидно, всі ми відчули полегшення, що ти живий. Але це не змінює того факту, що виникла купа питань. І перше з них: що ти робив наодинці з Алісією?

— Це моя провина, — відповів я. — Я сказав Юрію піти. Я несу повну відповідальність.

— На яких повноваженнях ти так вирішив? Якби когось із вас серйозно поранили…

Діомед утрутився:

— Будь ласка, не драматизуй. На щастя, ніхто не постраждав. — Він зневажливо вказав на мене. — Кілька подряпин навряд чи є підставою для суду.

Стефані скривилася.

— Гадаю, ці жарти геть недоречні, професоре. Справді.

— А хто жартує? — запитав Діомед, повертаючись до мене. — Я достобіса серйозний. Тео, розкажи нам, що сталося?

Я відчув, як усі вони дивилися на мене. Обережно обираю­чи слова, я звернувся до Діомеда:

— Ну, вона напала на мене. Ось що сталося.

— Це цілком очевидно. Але чому? Гадаю, це не було спровоковано?

— Ні, не було. Принаймні свідомо.

— А несвідомо?

— Що ж, мабуть, Алісія відреагувала на мене на певному рівні. Я вважаю, що це показує нам, як відчайдушно вона прагне спілкуватися.

Крістіан засміявся.

— Ти називаєш це комунікацією?

— Саме так, — відповів я. — Лють — потужний засіб спілкування. Інші пацієнти — зомбі, які лише сидять, вихолощені, порожні, — вони здалися. Алісія — ні. Її напад говорить нам те, чого вона не може сказати напряму: про її біль, відчай, страждання. Цим вона сказала мені, щоб я не відмовлявся від неї. Не зараз.

Крістіан закотив очі.

— Менш поетичним поясненням є те, що вона не приймала ліки і втратила контроль. — Він повернувся до Діомеда. — Я казав вам, що це станеться, професоре. Я попере­джав вас про зменшення дози.

— Справді, Крістіане? — запитав я. — Я думав, це була твоя ідея.

Крістіан презирливо відреагував на мої слова, закотивши очі. Я подумав, що він був стовідсотковим психіатром. Адже психіатри зазвичай ставляться з підозрою до психодинамічного мислення. Вони надають перевагу біологічному, хімічному та насамперед практичному підходам — як-от чашка з таблетками, яку вручають Алісії щодня з прийомом їжі. Неприязний примружений погляд Крістіана промовляв, що я вже нічим не можу допомогти.

Але Діомед дивився на мене більш задумливо.

— Тео, те, що трапилося, не відштовхнуло тебе? — запитав він.

Я похитав головою.

— Навпаки, це заохочує мене.