Алекс Міхаелідес - Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес

мить запала тиша. Чутно було тільки нескінченний звук дощу на вулиці, краплі бара­банили у вікно. Зрештою я заговорив.

— Як ти почуваєшся? — запитав.

Відповіді не було. Алісія витріщилася на мене. Її очі, наче ліхтарі, не кліпали.

Я розтулив рота і закрив його. Я був рішуче налаштований опиратися бажанню заповнити порожнечу розмовами. Натомість, мовчки сидячи з нею, я сподівався передати щось інше, невербальне: що нам можна ось так сидіти разом, що я не скривджу її, що вона може мені довіряти. Якщо я хочу досягти успіху в тому, щоб змусити Алісію говорити, я маю заслужити її довіру. А на це потрібен час — за один вечір я нічого не досягну. Усе рухатиметься повільно, як льодовик, але все ж таки рухатиметься.

Ми сиділи в тиші, і в мене почало пульсувати у скронях. Перша ознака головного болю. Показовий синдром. Я згадав, як Рут говорила: «Для того щоб стати хорошим психотерапевтом, треба сприймати почуття своїх пацієнтів, але триматися за них не варто: вони не твої, вони не належать тобі». Іншими словами, це бум, бум, бумкання в моїй голові було не моїм болем: він належав Алісії. І ця раптова хвиля смутку — це бажання вмерти, вмерти, вмерти, — також не мої. Це було її, усе було її. Здавалося, минули цілі години, поки я сидів там і відчував усе за неї, моя голова розколювалася, шлунок судомило. Врешті п’ятдесят хвилин скінчились. Я подивився на свій годинник.

— Треба закінчувати, — сказав я.

Алісія опустила голову і втупилась у свої коліна. Я засумнівався. Я втратив контроль над своєю стриманістю. Я знизив голос і щиро промовив:

— Алісіє, я хочу тобі допомогти. Мені потрібно, щоб ти повірила в це. Правда в тому, що я хочу допомогти тобі ясно бачити.

На цих словах Алісія підвела погляд. Вона подивилася на мене — просто крізь мене.

«Ти не можеш допомогти мені! — кричали її очі. — Подивися на себе, ти ледве здатен допомогти собі. Ти вдаєш, що так багато знаєш і такий мудрий, але це ти мав би сидіти тут замість мене. Схибнутий. Шахрай. Брехун. Брехун…»

Поки вона дивилася на мене, я збагнув, що турбувало мене під час усього сеансу. Це важко висловити, але психотерапевт швидко розпізнає психічний розлад — з фізичної поведінки, вимови і якогось переслідуваного, заля­каного, божевільного блиску в очах. І ось що хвилювало мене: попри роки лікування, попри все, що вона скоїла і витерпіла, блакитні очі Алісії лишалися ясними і безхмарними, як літній день. Вона не була божевільною. То ким же вона була? Що це за вираз у її очах? Як це правильно на­звати? Це…

Перш ніж я встиг завершити думку, Алісія зіскочила з крісла. Вона кинулася на мене, простягнувши руки, наче лапи з пазурами. Я не мав часу зреагувати і відійти вбік. Вона стрибнула просто на мене, збиваючи з ніг. Ми впали на підлогу.

Моя потилиця вдарилась об стіну з глухим звуком. Алісія била мою голову об стіну знову і знову, а потім почала дряпати, бити долонями по обличчю, роздирати; щоб відкинути її, мені знадобилися всі сили.

Я поповз по підлозі до столу і намацав персональний сигнал про небезпеку. Щойно мої пальці схопили його, Алісія стрибнула на мене і вибила сигнал з моєї руки.

— Алісіє…

Її пальці міцно тримали мою шию, стискали, душили — я намацав сигнал, але не міг його схопити. Її руки давили сильніше, я не міг дихати. Я зробив іще один випад — цього разу мені вдалося дістати сигнал і натиснути його.

Голосне завивання миттєво оглушило мене. Я почув віддалений звук відчинених дверей і голос Юрія, який викликав підмогу. Алісію відтягнули, звільнивши мене від її мерт­вої хватки, і я, задихаючись, хапав повітря ротом.

Щоби втримати Алісію, знадобилося чотири медсестри. Вона звивалася, билася ногами і брикалася, наче одержима істота. Вона не була схожа на людину, радше на дику тварину; щось звіряче було в ній. З’явився Крістіан і вколов їй снодійне. Алісія знепритомніла.

Нарешті настала тиша.

 

5

 

— Трохи пектиме.

В «акваріумі» Юрій схилився над моїми подряпинами, що кровоточили. Він відкрив пляшку антисептика і змочив тампон. Запах ліків переніс мене до шкільного медкабінету, ожививши спогади про бойові шрами на ігровому майданчику, забиті коліна і подряпані лікті. Я згадав тепле, затишне відчуття, коли медсестра, піклуючись про мене, забинтовувала рани і винагороджувала мене за мужність льодяниками. Потім пекучий антисептик на шкірі різко повернув мене в теперішній час, де мої травми було не так легко вилікувати. Я здригнувся.

— Таке відчуття, ніби вона била мене по голові клятим молотком.

— Жахливий синець. Завтра буде ґуля. Треба пильніше за нею стежити, — Юрій похитав головою. — Я б ніколи не залишив тебе наодинці з нею.

— Я тобі наказав.