Єва Щер - Помста Кривднику , Єва Щер

Ми йдемо мовчки, кожен поглинутий своїми думками. Я веду нас, орієнтуючись на енергію Наміда, що ледь відчувається у повітрі. Під ногами шелестить трава та пожовкле листя, ніби сама природа намагається застерегти нас, що кожен крок, мов підписана угода, втрачає свою невинність. Прохолодний вітер, як невидимий дух лісу, огортає тіло, викликаючи мурашки по шкірі, наче попередження про небезпеку.

А я думаю, думаю без упину. В голові виринають одні думки, замінюючи інші, наче нескінченний потік водоспаду. Каре час від часу кидає на мене погляди, хмурить брови, але мовчить. Напевно, його теж багато чого турбує, але він воліє не показувати це. Останнім часом Каре став для мене найближчою людиною. Я довіряю йому... і навіть більше. Кохання? Чи це лише ілюзія на фоні страху, що нас переслідує? Найсильніше почуття зараз – це страх. Страх за брата. Я знаю, він може за себе постояти, але щось пішло не так, я це відчуваю всім своїм єством.

— Іскорко, викинь дурню з голови, ми все вирішимо, – тихо вимовляє Каре, його голос теплий, як літнє сонце, що крізь хмари пробивається до землі.

Я лише киваю, намагаючись відкинути тривогу. Ми продовжуємо йти. Ліс навколо нас живий, він дихає спокійно й рівномірно, як велетенський організм. Високі дерева, наче гіганти зі старих легенд, простягають свої руки-гілки до неба, створюючи густий зелений купол, крізь який лише тонкі нитки сонячного світла проникають на землю. Листя тихо шепоче між собою, ніби обговорюючи таємниці, що сховані в глибині цього зеленого царства.

М'який килим з моху і торішнього листя пружинить під ногами, нагадуючи про забуті казки, де ліс був місцем чарівних подій і прихованих світів. У повітрі віяло свіжістю, з ароматом смоли та вологої землі, що п'янили, мов солодке вино. Десь у далині, неначе відлуння старих легенд, лунає спів невидимих птахів.

Раптом попереду ми бачимо фігури двох чоловіків, які прямують у наш бік. Каре хапає мене за руку і намагається нас сховати, але вони помічають рух і окликають нас.

— Гей! Ви там, ідіть сюди! – крикнув один із них, його голос пробивався крізь тишу лісу, як розбите скло.

Моє тіло миттєво напружилося, і я була готова використати силу в будь-яку мить.

Перший чоловік був високий і статний, з міцною, мускулистою фігурою, що свідчила про роки важкої праці або регулярних тренувань. Його шкіра мала легкий бронзовий відтінок, як у людини, яка проводить багато часу на сонці. Обличчя різьблене, з гострими вилицями та підборіддям, надаючи йому суворого, але привабливого вигляду. Карі очі, немов дві бездонні глибини, випромінювали спокій і силу. Темне волосся було коротко підстрижене, з кількома сивими пасмами, що додавали його образу мудрості й досвіду. Він рухався з впевненістю, кожен його крок був точним і обдуманим, немов він звик контролювати ситуацію.

Другий чоловік мав більш м'який і витончений вигляд. Його зріст був середнім, а постать – стрункою, з легкими, плавними рухами, які видавали в ньому людину, звичну до елегантності. Обличчя його було спокійним і доброзичливим, з теплими зеленими очима, що виблискували хитринкою і живим інтересом до світу. Світле волосся спадало на плечі м'якими хвилями, додаючи йому аристократичного шарму. Його руки були тонкими, з довгими пальцями, що підкреслювало його схильність до точних і витончених занять, можливо, мистецтва чи науки.

— Місцеві? – запитав перший, його голос був, як лезо ножа, яке різало напругу навколо нас.

— Місцеві, – відповідає Каре.

— Не пизди, – раптом видає другий, його слова різали повітря, як грім у ясний день.

— Га? – здивовано піднімає брову Каре.

— Так-так, не пизди. Я місцевих знаю. А ви інші, ходите тут, лякаєтесь кожного звуку, як людей бачите – одразу тікаєте.

Темноволосий бере нас за руки. Я починаю смикатись і намагаюсь створити вогняну кулю, але нічого не виходить!

— Ви не метушіться. Ваша магія вам тут не допоможе. Краще ми зараз підемо і спокійно з вами поговоримо. Так, місцеві? – хрипить чоловік і криво усміхається, його усмішка більше схожа на вовчий оскал.

— Про що говорити? Нам іти треба, – роздратовано каже Каре, його голос стає гострим, як кинджал.

Чоловіки не відповідають, а лише ведуть нас у невідомому напрямку. Ми підходимо до якоїсь хатинки, яка стояла, наче частина природи, органічно зливаючись з навколишнім середовищем. Її стіни були збудовані з грубих дерев’яних колод, що потемніли від часу і вкрилися мохом, надаючи їй вигляду давнього сховку, який зберігає безліч таємниць. Невеликий дах був вкритий соломою, що вже трохи вицвіла, проте все ще надійно захищав від дощу та негоди. Димар, який здіймався над дахом, іноді випускав тонку нитку диму, що свідчила про тепло всередині.

Маленькі віконця були вбудовані глибоко в стіни, і їхні шибки, старі та покриті легким нальотом пилу, ледь пропускали світло, створюючи всередині напівтемряву. Поріг хатинки був укладений гладким камінням, а біля дверей стояла дерев’яна лавка, обплетена плющем, що ніжно обвивав її, мов охоронець. Навколо хатинки росли дикі квіти, а в повітрі віяло ароматом смоли та свіжих трав, що надавало цьому місцю особливого шарму.

— Проходьте. Сядете на стільці біля каміна, – скомандував темноволосий чоловік, відкриваючи двері, що скрипнули, наче давно не відчували руху.

Нам не залишилося нічого, окрім як виконати наказ. Ми сідаємо і чекаємо на розмову. В кімнату зайшов перший, а за ним і другий чоловік. Вони дивились на нас зверхньо, немов їм хотілося з нами пограти, як кішка грається з мишею перед тим, як завдати останнього удару.

Темноволосий чоловік, зловісно всміхаючись, присів навпроти нас, його погляд пронизував, наче ножем різав. Він склав руки на колінах, створюючи враження повного контролю над ситуацією.

— Розповідайте, що тут робите? Як сюди потрапили? — спокійно, але з певною ноткою зверхності запитав він, граючи пальцями на столі.

Каре стискає мою руку, немов підбадьорюючи. Я дивлюся на нього, намагаючись знайти відповіді на питання, які засіли в моїй голові. Каре, здається, теж не знає, що сказати, але він спокійний, як завжди. Його очі випромінюють твердість, а голос, коли він починає говорити, звучить впевнено.