Ольга Вільна - Ярослав, Ольга Вільна

Загублені

Романа стояла посеред якогось подвір’я чи стоянки і тупо витріщалась на те, як падає тіло людини зі звернутою шиєю. В хаосі, що відбувався навкруги, серед гулу гелікоптерів, шипіння води і рипіння пошкоджених конструкцій, вона могла б заприсягтися, що чула, як ламаються хребці під долонями одягнутого в спецовку амбала.

– Олег? – все, на що її вистачило тієї хвилини, це подивитися в очі хлопцю, через якого вона опинилась в цьому місці. В цей час.

Але Олег і сам, наче, виявився не радий тому, що тут відбувалось. Бо перед очима дівчини його раптом вирішили застрелити.

– Кінчай з дівчиною, – пролунало не тихіше за постріл.

– А? – вона перевела погляд на амбала перед собою. І зробила єдиний висновок – наступна звернута шия – її. – Ні?

Чкурнула назад.

«Куди бігти?» – з остраху Романа раптом збагнула, що не пам’ятає, звідки вийшла. На задимленій площадці геть нічого не було видно. Будинки зливались в суцільну стіну, провулки ніяк не підсвічувались. А на єдиному освітленому місці зібрались убивці.

«Я тут помру?» – коліна підозріло затряслись. А з горла майже роздався крик, який вона буквально проковтнула, затуливши обома руками рота.

Позаду чулись постріли. Надто гучні, вони відлунням підіймались вгору. І, мабуть, іншим разом, могли б привернути увагу когось на вулиці. Але не зараз. Не в її клятому випадку!

«Раптом мене зараз схоплять? – вона зупинилась біля дерева, не наважившись подивитись за спину. Перед очима блимало, а серце калатало мов навіжене. – Блимає?» – підвела погляд.

Перед нею, в кількох метрах, стояла поліцейська автівка. Типова біла Toyota з синьо-жовтою стрічкою, промальованою вздовж бокового крила. Біля відкритих дверцят притулився молодий чоловік у формі, з цигаркою в зубах.

– Допоможіть! – вигукнула, кидаючись уперед до несподіваного, але такого бажаного спасіння.

Чоловік здивовано поглянув на неї:

– Ви постраждали?

– Там, – Романа практично вчепилась в нещасного. – Там людину вбили. І стріляють! Я бачила..

– Що? – не побачила, але відчула, як підібрався поліціант. – Сталось убивство?

Романа зробила рваний видих. І спробувала заспокоїтись.

«Я в безпеці».

Представник правоохоронних органів стояв біля неї. Він був озброєний, вона помітила, як він дістав пістолет після її слів. Все мало бути добре. Так.

– Там якийсь чоловік щойно звернув шию іншому поліціанту. І він побіг за мною! І там ще був хлопець. Він…

Вона хотіла показати рукою напрямок. Але коли обернулась, побачила позаду того самого вбивцю.

– У дівчини шок, – зброї в руках убивці не було. І він стояв надто спокійно в зоні видимості. Якраз на кордоні, куди досягало світло з салону автівки.

«Це він», – Романа прошепотіла. Чи надто тихо, чи про себе. В легенях знов забракло повітря.

– Так, я викличу бригаду медиків, – поліціант обережно заступився за Роману. – Сідай в салон.

– Да, – вона заледве залізла. Руки і ноги тряслись.

– А де Юрій? – пістолета поліціант не сховав. Але і не підняв, тримаючи опущеним в землю. – Мені здалось, я чув постріли.

Убивця зробив півкроку вперед:

– Хлопці почали підривати заряди, розчищаючи завали. Здається, це її і налякало. Чкурнула так, що ми навіть не встигли перевірити, чи має вона серйозні травми.

Ще один крок. Він був вже майже поряд, коли в Романи нарешті прорізався голос:

– Це він! Це був він!

Але поліціант наче знав того типа?

– Заспокойся. Тобі ніхто не зашкодить, – те, як він глянув на неї…

«Та нізащо!»

Вона тут не лишиться!

Романа кинулась до протилежних дверцят, плануючи вирватись з цього місця. І опинитись подалі від всього небезпечного і убивчого. Поліціант обернувся до неї, тієї ж миті на нього кинувся убивця.

«Хай самі розбираються!» – на щастя, дверцята були незаблоковані, і вона вільно вислизнула на вулицю. Планів, куди бігти, не було. Аби подалі!

На п’ятому кроці її перехопили.

– Ні!

– Замовкни! – знайомий голос.

– Олег?

– Тікаємо звідси, – він жорстко схопив її за руку і потягнув кудись. Швидко, майже бігом.

«Як він бачить, куди йти?»

Крізь пил заледве проглядались силуети сміттєвих баків та дерев, якихось будівель. Видимість була жахливою, в легенях не вистачало кисню. Але, зрештою, всього за кілька хвилин вони вибрались на вулицю. Галасливу, все ще забиту людьми – пораненими чи просто прохожими зіваками.

– Там був поліціант, – спробувала розказати, що трапилось.

– Він мертвий, – коротке.

– Зажди! – йти серед людей було важко. – Я про іншого.

– Він мертвий, – хлопець зупинився, від чого вона практично вліпилась у нього. – Нам потрібно забратись звідси якомога далі і якомога швидше.

Вона видихнула:

– Я не можу більше йти!

– Хочеш жити?

Романа спробувала було відповісти. Але погляд зачепився за хлопця, в якого вона врізалась. Пом’ятий, замурзаний, в плямах крові.

– Тебе ж ранили? Це кров?

 

 

*******************************

 

– Ти помреш? – очікування, що прозвучало в голосі дівчини, остаточно добило залишки його витримки.

«Не помру, як цього комусь дуже хочеться», – здригнувся.

Він був один, в незнайомому місті, поранений. І його хотіли вбити. Не те, щоб такого ніколи не могло статись в його житті, але… Але він все одно заледве міг це зараз усвідомити.

«Що я маю робити? Мене хотіли вбити. Щойно!»

Йому потрібна була допомога. Йому потрібна була інформація. Йому потрібен був зв’язок.

Але наразі він не мав нічого.

«Як я маю зараз діяти? – треба було заспокоїтись. – Все просто. Де я є зараз? І що я можу зробити зараз?» – йому заледве вдавалось опанувати себе. Думки плутались, серце билось мов шалене. В грудях не вистачало повітря. В очах все ще плавали плями.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍