Ольга Вільна - Ярослав, Ольга Вільна

«Мене хотіли вбити, – холодна, жахлива реальність. Ярослав струснув головою: – насправді, його все ще хотіли вбити. І саме тому йому потрібно було діяти, а не мулятися на місці».

З моменту вибуху часу пройшло, вочевидь, небагато. Але дії рятувальних служб були організовані, і тут, в кварталі від готелю, прохожі вже виглядали нормальними, а не ошелешеними. Рух був впорядкованим. І двоє, хлопець із дівчиною, що завмерли посеред натовпу, привертали увагу.

Ярослава вже вкотре штовхнули, натякаючи, що для розмов можна було б знайти і краще місце.

– Нам потрібно десь зупинитись, – він кинув погляд навкруги. Вулиця заполонена пішоходами та автівками. Типові одноманітні будівлі, спотворені занадто яскравими вивісками, рекламні плакати.

«Можливо скористатись підземним транспортом? Навряд чи його повністю перекриють?»

Треба було тікати далі. Не знаєш, як діяти? Біжи. Це йому казали? Чи це він десь почув?

Та поки він вагався, Романа потягнулась до нього і сунула пальця в поранене плече. Біль, що потроху почав відходити на другий план, повернувся. Прострелив від плеча до легень і кінчиків пальців. Вибив повітря і будь-які сторонні думки. Взагалі всі думки, бо єдине, що лишилось:

– Чорт! – зціпив зуби. Неприпустима поведінка, але й ситуація була нетиповою.

– Тобі потрібна допомога!

– Мені потрібно сховатись від тих, хто намагався мене вбити! – прошипів. – І тобі також.

– Ти кров’ю стечеш раніше! – схоже, Романа впоралась із панікою. Швидше за нього. – На площі були швидкі. Якщо повернутись… нас ніхто не помітить в цьому натовпі…

«Як пояснити, що мене шукатимуть?»

А він не був тепер певний, з якою метою. Допомогти чи добити?

«Це ж був КОРД, вони точно мене впізнали. Тож… чому?»

– Ви йдете там?! – вигукнув хтось з-за плеча, від чого дівчина здригнулась.

– Так, – розвернувся, потягнувши Роману за собою.

«Нам треба йти звідси. І нам треба нормально переговорити. І скласти план».

Але вже за кілька кроків збагнув, щоб без адреналіну в крові йти було не так уже й легко. Простріляне плече навіть не боліло – горіло нестерпно. І будь-яка спроба поворухнути рукою віддавала болем в скроні і в груди.

Йому потрібна була допомога, Романа була права.

«Але я не можу гаяти на це час!», – в очах почали збиратись сльози.

– Гаразд. Вмієш накладати пов’язки? – поглянув на дівчину. Вони стояли біля чергової сірої будівлі, обмальованої графіті і рясно обклеєної рекламою.

– А? – порожнє кліпання очима у відповідь. – Ні. Ти чув, тут скрізь швидкі. Достатньо звернутись до…

– Швидкі і правоохоронні органи. І керівництво губернії, бо вибух стався в готелі, де зупинився княжич Київської Русі, – говорити також було складно. Біль відволікав чим далі, тим дужче. – Чоловік, який вбив поліціанта і який хотів вбити мене, належить до корпусу оперативно-раптової дії. Він діяв за наказом, не міг не діяти інакше. А в губернії не так багато людей, які можуть віддавати накази КОРДу, – плече справді дуже сильно боліло, німіла рука. І в голові починало паморочитись. – Гадаю, вони всі будуть на площі, куди ти так хочеш потрапити. Розумієш?

Романа замовкла.

– Мені шкода, що я втягнув тебе у все це. Моя провина. Але тебе бачили зі мною. І тепер ти в такій самій небезпеці, що й я. В подібних ситуаціях свідків не лишають.

Ще помовчали.

– То що робити? – вона дивилась на нього. Раптом, на її обличчі з’явилась посмішка. Не щаслива, радше істерична. – Я без грошей, документів і телефону. І на мене полює… хто? КОРД?

– Гроші – не проблема. Телефон…

«Я можу зв’язатись із Костянтином! – він вже ж думав про це! Спроба його вбивства дещо збила, однак він все ще міг запросити допомогу. – В телефоні Олега має бути його номер. Має!»

Ярослав здоровою рукою потягнувся до рюкзака, якого не опинилось на плечах.

«Що?»

На ньому був самий тільки плащ Сідіуса, місцями порваний, місцями заляпаний. А рюкзака не було…

«Бо я його скинув одразу, як почав залазити в мікроавтобус, – прикрив очі, відтворюючи останні події. – Однак гроші лежали в гаманці, який я лишив у кармані. Хоч щось».

– Загубив? – Романа сприйняла його мовчання вкрай вірно. – І документи мабуть також?

– Всі мої речі лишились в номері, – розгублено.

– Клас.

«І я не можу звернутись до губернатора. Вічний Орел, давній друг батька. Вони разом служили. І потім неодноразово зустрічались на полюваннях та навчаннях. Навряд чи він причетний до спроби мого вбивства. Та й нащо? – Погляд у вечірнє небо. – Однак замовником чи організатором може виявитись хтось близький до нього. І моя спроба дістатись Стожаровича в такому разі вартуватиме мені життя. Це надто високі ризики».

Він не був певний, що зуміє в такому стані дістатись кудись таємно. Не мав впевненості, що в полюванні на нього буде задіяний один тільки КОРД. Якщо хтось спромігся влаштувати вибух у готелі, який неодноразово перевірявся, під носом у княжої дружини і за той невеликий проміжок часу між об’явою про його приїзд і часом заселення… В цього когось могло б вистачить можливостей перехопити княжича і в місті.

А кому ще він міг би довіритися в Північно-Східній губернії, окрім губернатора?

«Ярослава, моя двоюрідна тітка. Вона наче мала маєток в Дубнах? Але чи є шанс дістатись туди, не привертаючи уваги?»

– Попереду аптека, – перервала роздуми Романа. – Якщо в тебе є гроші, я можу сходити купити бинтів та антисептика?

Він поглянув на неї, здивовано. Найменше чого він очікував, так це ініціативи від Романи.

– Ну?

– Так, це було б доречно, – гаманець справді лишився у кармані. Однак йому довелось докласти зусиль, аби витягнути його вцілілою рукою, під похмурим поглядом дівчини.

Налякана і роздратована, вона поспіхом лишила його у вузькому провулку, куди їх віднесло невгамовним натовпом. Без жодного слова. З його останніми грошима.