Джордж Мартін - Чвара королів

— То робота Сталевого Шкарбана Вальтона, — відповіла вона, виправдовуючись. — І Кровоблазнів, і князя Болтона.

— А хто нас йому здав? Ти зі своєю кунячою юшкою.

Ар’я тицьнула його кулаком у плече.

— То була просто гаряча юшка. Адже ти сам ненавидів пана Аморі!

— Оцей набрід ще гірший. Пан Аморі хоч бився за свого господаря, а Кровоблазні — запроданці та перевертні. Половина з них і посполитої мови не знає. Септон Ют полюбляє маленьких хлопчиків, Кайбурн мудрує чорну химородь, а твій друг Гризло їсть людей.

Найгірше за все — Ар’я не мала, що йому заперечити. Хвацькі Компанійці були головними хуражирами Гаренголу, і Руз Болтон приставив їх викорінювати ланістерівське зілля у околиці. Варго Хап поділив компанійців на чотири загони, щоб ті відвідали якомога більше навколишніх сіл. Сам він очолив найбільший, а решту роздав найвірнішим сотникам. Ар’я чула, як Рорж кепкував зі способу пана Варго шукати зрадників: він повертався туди, де бував раніше під прапором князя Тайвина, і хапав усіх, хто раніше йому допомагав. Багатьох тоді підкупили ланістерівським сріблом, і тому Кровоблазні часто поверталися з торбами грошей на додачу до кошиків голів.

— Загадка! — радісно гукав Пелех. — Якщо цап князя Болтона з’їсть людей, котрі годували цапа князя Ланістера, скільки усього буде цапів?

— Один, — відповіла Ар’я, коли він спитав її.

— Йой, яка розумна куниця, розкусила цапа! — хихотів блазень.

Рорж та Гризло були такі ж мерзенні, як решта. Коли князь Болтон обідав разом з залогою, Ар’я бачила їх серед інших вояків. Гризло смердів, як поганий сир, тому Хвацькі Компанійці змусили його сидіти внизу столу, де він міг бурчати й сичати сам до себе та роздирати м’ясо пальцями і зубами. Він завжди принюхувався до Ар’ї, коли та йшла мимо, але більше її лякав все-таки Рорж. Він сидів поруч з Урзвиком Вірним, і Ар’я відчувала, як по ній повзає його погляд, коли вона бігала з дорученнями.

Інколи вона шкодувала, що не поїхала за вузьке море разом з Якеном Ха-Гаром. Чудернацька монета, яку він їй дав, досі лишалася при ній — шматочок заліза завбільшки з дрібний шеляг, іржавий вздовж краю. На одному боці було щось написано, та вона не розбирала. На іншому зображена була голова людини, але риси обличчя зовсім стерлися. Якен казав, що монета дуже коштовна, але, мабуть, збрехав — так само, як про своє ім’я і навіть обличчя. Ар’я, досадуючи, навіть була викинула монету геть, але за годину розкаялася і знову її знайшла, хай навіть та монета була нічого не варта.

Вона саме міркувала про монету і перетинала Двір Каменеплину, борюкаючись з вагою цебра, коли її покликав голос:

— Нім! Постав цебро і допоможи мені.

Елмар Фрей був не старший за неї, ще й замалий на зріст для свого віку. Він качав по нерівних каменях барило піску, аж лицем зачервонівся від зусиль. Ар’я пішла йому допомогти. Разом вони виштовхали барило аж до стіни і назад, а тоді поставили на дінце.

Ар’я чула, як всередині совається пісок. Елмар зняв кришку та витяг з барила кольчугу.

— Гадаєш, вона досить чиста? — Він був зброєносцем Руза Болтона і мусив налощувати його обладунки до ясного блиску.

— Ану витруси пісок. Онде плямки іржі лишилися, бачиш? — вказала Ар’я. — Доведеться тобі ще раз качати.

— Е ні, цього разу ти качай.

Елмар умів бути дружнім та приязним, коли потребував допомоги, але зрештою завжди згадував, хто тут зброєносець, а хто — проста служниця. Він полюбляв хвалитися, що є сином князя Переїзду — не якимсь небожем, байстрюком чи онуком, а законним сином — і батько засватав за нього принцесу.

Ар’ї на його дорогеньку принцеску було начхати; вона не любила, коли Елмар їй наказував.

— Я мушу нести мосьпанові воду для вмивання. Він там у опочивальні з п’явками. Не звичайними чорними, а великими блідими.

Елмар вирячив побілілі очі завбільшки з варене яйце. П’явок він жахався мало не до смерті, особливо великих блідих, які скидалися на бридкий холодець, доки не насмокчуться крові.

— А, забув — ти надто хирлява, щоб качати барило.

— А я забула, що ти дурний. — Ар’я підняла цебро. — Тобі теж не завадить прикласти п’явок. На Перешийку є особливі, завбільшки з паців.

На цьому Ар’я лишила малого з його барилом.

Княжа опочивальня була переповнена, коли вона ввійшла. Тут був Кайбурн, суворий Вальтон у кольчузі та поножах, з десяток Фреїв — рідних та нерідних братів, законних синів та байстрюків. Руз Болтон лежав голий у ліжку; п’явки сиділи в нього на внутрішніх поверхнях рук та ніг, вкривали цятками бліді груди. Довгі прозорі тіла потроху наливалися кров’ю та починали рожево виблискувати. Болтон звертав на них не більше уваги, ніж на Ар’ю.

— Не можна дозволити князеві Тайвину запопасти нас у Гаренголі, наче в пастці, — саме казав пан Аеніс Фрей, коли Ар’я наливала балійку для вмивання.

Сивий згорблений велетень з червоними сльозавими очима та велетенськими вузлуватими долонями, пан Аеніс привів до Гаренголу півтори тисячі Фрейових мечів. Незважаючи на це, часто-густо здавалося, що він не те що війську, а й власним братам не здатен дати ради.

— Замок такий велетенський, що втримати його може тільки велике військо. А в оточенні велике військо не прогодуєш. І запасів ми вже не зробимо. Навколишній край лежить у попелі та руїнах, по селах виють вовки, врожай спалили або забрали. Насувається осінь, а у коморах нема жодної крихти збіжжя, і сіяти теж нічого. Ми ще животіємо з тієї здобичі, яку можемо знайти, та коли завдяки Ланістерам не матимемо й її, то за поворот місяця жертимемо щурів та власні чоботи.

— Я не маю наміру сидіти тут в облозі. — Голос Руза Болтона був такий тихий, що люди мусили напружуватися, аби щось почути. Тому в його покоях завжди царював моторошний спокій.

— То що тоді робити? — вимогливо спитав пан Яред Фрей, худий, лисуватий, з віспинами. — Невже Едмур Таллі так сп’янів од своєї перемоги, що хоче дати князеві Тайвину битву в полі?

«Якщо дасть, то поб’є» — подумала Ар’я. — «Поб’є їх, як побив на Червонозубі. Ось побачите.»

Непоміченою вона прослизнула за Кайбурна.

— Князь Тайвин за багато верст звідси, — спокійно відповів Болтон. — Він має багато нагальних справ у