Джордж Мартін - Чвара королів

— Конятники, — вишкірився Бельвас на всі зуби. — Бельвас убив багацько конятників у бійцівських ямах. Вони теленькають, коли помирають.

Арах Агго стрибнув йому до руки.

— Не траплялося мені досі різати таких жирних бурих паців. Бельвас буде перший.

— Вклади клинок до піхв, кров моєї крові, — наказала Дані, — бо цей чоловік прийшов служити мені. А ви, Бельвасе, майте належну повагу до моїх людей, бо інакше залишите мою службу раніше, ніж гадали, і зі шрамами, яких досі не мали.

Щербатий вишкір зник з широкого та круглого брунатного обличчя і змінився на криву збентежену усмішку. Бельвасові, схоже, не часто доводилося чути погрози, а надто від дівчини, втричі меншої за нього.

Дані подарувала йому посмішку, щоб пом’якшити жало свого докору.

— А тепер скажіть-но мені: чого хоче магістрат Іліріо? Задля чого він прислав вас сюди аж із Пентосу?

— Задля драконів, — буркнув Бельвас, — і дівчини, яка вміє їх робити. Він хоче вас.

— Шановний Бельвас каже правду, ваша милосте, — погодився Арстан. — Ми маємо наказ знайти вас і привезти назад до Пентосу. Семицарство чекає на вас. Роберт Узурпатор помер, його держава спливає кров’ю. Коли ми вирушали з Пентосу, в ній було чотири королі, але жоден не міг подарувати країні ані краплі ладу та справедливості.

Радість розквітла в Даніному серці, та на обличчі вона нічого не показала.

— Я маю трьох драконів, — мовила вона, — більше сотні людей у своєму халазарі, а з ними ще майно та коней.

— Байдуже, — загув Бельвас. — Ми заберемо все. Товстун винайняв три кораблі для малої сріблястої королеви.

— Саме так, ваша милосте, — погодився Арстан Білоборід. — Великого коча «Садулеон» припнуто у кінці пришибу, а за хвилерізом кинули котви галери «Літнє сонце» та «Гострий язик».

«Три голови має дракон» — подумала Дані, зважуючи кожне слово.

— Я накажу своїм людям готуватися негайно. Але кораблі, що відвезуть мене додому, мусять мати інші імена.

— Як накажете, — відповів Арстан. — Які ж саме?

— Вхагар, — відповіла Даянерис. — Мераксес. Балеріон. Напишіть ці імена, Арстане, на боках кораблів золотими літерами у три стопи заввишки. Хай кожна людина, яка їх побачить, знає, що дракони повернулися.

Ар’я X

Голови вмочили в смолу, щоб повільніше гнили. Кожного ранку, коли Ар’я йшла до криниці по свіжу воду для вмивання Рузові Болтону, вона мусила проходити повз них. Обличчя дивилися назовні замку, і Ар’я їх не бачила, та полюбляла вдавати, що одне з них — Джофріне. Ар’я уявляла собі так і сяк, як його гарненьке личко виглядало б у смолі. «Якби я була ґавою, то видзьобала б йому оті дурні товсті губи, які він завжди закопилював.»

Та й без неї головам не бракувало пташиної уваги. Гайворони-трупоїди кружляли над брамною баштою немилосердною чорною хмарою, сварилися на мурах за кожне око, верещали та каркали одне на одне і злітали в повітря, коли мимо проходив вартовий. Інколи до учти приєднувалися маестерські круки, що з’являлися, ляпаючи великими крилами, з крукарні у вежі. Коли налітали круки, гайворони порскали хто куди, але щойно більші птахи поверталися до себе, як дрібнота знову займала своє місце.

«Цікаво, чи пам’ятають круки маестра Тотмура?» — спитала себе Ар’я. — «Чи сумують за ним? Коли каркають, чи не дивуються, що він не відповідає?» Можливо, мертві вміють говорити з птахами таємною мовою, якої не чує ніхто з живих.

Тотмура поклали під сокиру за те, що він надіслав птахів до Кастерлі-на-Скелі та Король-Берега у ніч падіння Гаренголу. Зброяра Лукана стратили за те, що кував зброю для Ланістерів. Матусю Гару — за те, що звеліла челяді пані Вент служити їм. Управителя — за те, що віддав князеві Тайвину ключі до скарбниці. Кухаря пожаліли — дехто казав, за те, що він зварив кунячу юшку. Але для П’янкої Пії та інших жінок, що причаровували ланістерівських вояків своїми принадами, поставили колодки у середньому дворі біля ведмежої ями. Жінок роздягнули голяка, виголили їм голови і забили в ті колодки для задоволення будь-якого вояка, що їх забажає.

Троє Фреєвих щитників саме отримували своє задоволення того ранку, коли Ар’я пішла до колодязя. Вона спробувала не дивитися, але ж мимоволі чула сміх та стогін. Цебро було дуже важке, якщо його налити повне. Вона обернулася, щоб нести воду до Башти Гори-Король, і тут її схопила за руку матуся Амабела. Вода вихлюпнула з цебра просто Амабелі на ноги.

— Ти це навмисне! — заверещала жінка.

— Чого вам треба?! — Ар’я викручувалася з її рук, та вивільнитися не могла. Амабела майже з’їхала з глузду, відколи Гарі стяли голову.

— Онде бачиш? — вказала Амабела через двір на Пію. — Коли цей північанин згине, ти будеш там, де зараз вона.

— Ану пустіть! — Ар’я знову спробувала видертися на волю, та Амабела тільки стиснула пальці міцніше.

— А він згине. Гаренгол їх усіх зводить у могилу. Щойно князь Тайвин переможе, як прийде сюди з усім військом, і тоді вже він каратиме невірних! Гадаєш, він не знатиме, що ти наробила? Еге ж, я ще й сама тебе ззаду віддухопелю! Гара мала стару мітлу, то я її збережу для тебе. Там держално усе потріскане і в скабках…

Ар’я змахнула відром. Від ваги води воно крутнулося в неї в руках і тому не розкололо Амабелі голову, як хотіла Ар’я, але жінка все одно її відпустила, бо вода вихлюпнула з цебра і намочила її з ніг до голови.

— Не смійте мене чіпати, бо вб’ю! — заверещала Ар’я. — Геть від мене!

Матуся Амабела схлипнула і тицьнула кощавим пальцем у обідраного чоловіка на переді Ар’їної сорочки.

— Гадаєш, як начепила на цицьки оте криваве одоробло, то вже й горя не знатимеш? Ланістери ще прийдуть! Ось побачиш, що з тобою тоді буде!

Три чверті води вилилося на землю, тому Ар’я мусила повернутися до колодязя. «Якщо я розповім князеві Болтону, що сталося, її голова стирчатиме поруч з Гариною ще засвітла» — подумала Ар’я, витягаючи цебро вдруге. Утім, казати вона не збиралася.

Одного разу, коли голів було ще вдвічі менше, Гендрі застукав Ар’ю, коли вона їх споглядала.

— Милуєшся на роботу рук своїх? — спитав він.

Він сердився, знала Ар’я, бо заприязнився до майстра