Джордж Мартін - Чвара королів

Пан Аеніс вперто затрусив головою.

— Ви не знаєте Ланістерів, як знаємо їх ми, ласкавий пане. Король Станіс теж гадав, що князь Тайвин бозна-де за тисячу верст від нього. І втратив усе.

Блідий чоловік у ліжку, засиджений дрібними кровопивцями, блякло всміхнувся.

— Я так легко все не віддам, добрий мій пане.

— Навіть якщо Водоплин збере усі свої сили, а Молодий Вовк проб’ється назад з заходу… навіть тоді, як ми можемо сподіватися встояти проти числа, яке здатен виставити князь Тайвин? Тепер з ним прийде військо значно численніше, ніж на Зеленозубі. Нагадую вам — на бік короля Джофрі став Вирій з усім своїм багатством та силою!

— Я цього не забув.

— Колись я сидів у князя Тайвина в полоні, — мовив пан Гостін, дебелий широколиций чолов’яга, про якого казали, що він серед Фреїв найдужіший. — І не маю бажання знову куштувати ланістерівської гостинності.

Пан Гарис Стіг, що з материного боку був родичем Фреїв, гаряче закивав:

— Якщо князь Тайвин зміг розбити такого загартованого воїна, як Станіс Баратеон, то що вдіє проти нього наш король-хлопчак?

Він озирнувся, шукаючи підтримки братів, і кількоро з них схвально забурмотіли.

— Хтось повинен мати мужність сказати правду вголос, — мовив пан Гостін. — Війну програно. Короля Робба треба примусити побачити очевидне.

Руз Болтон роздивився його блідими очима.

— Його милість розбивав Ланістерів у полі щоразу, як стрічав їх у битві.

— Він втратив північ, — наполягав Гостін Фрей. — Він втратив Зимосіч! Брати його мертві…

На мить Ар’я забулася дихати. Мертві?! Бран та Рікон мертві? Що це він таке каже? А про Зимосіч? Джофрі не міг узяти Зимосіч, Робб ніколи б його туди не пустив! А тоді вона згадала, що Робб не в Зимосічі — він на заході, далеко від домівки, а Бран скалічений, а Ріконові усього чотири роки. Вона зібрала усі свої сили, щоб лишитися нерухомою та мовчазною, щоб стояти, як дерев’яна — так, як учив її Сиріо Форель. Ар’я відчула, як на очі навертаються сльози, і зусиллям волі відігнала їх. «Це неправда, цього не може бути, Ланістери знову брешуть.»

— Якби Станіс переміг, усе було б інакше, — зітхнув Ронел Водограй. Він був одним з байстрюків князя Вальдера.

— Але Станіс програв, — рішуче заперечив пан Гостін. — Скільки не зітхай, а нічого не зміниш. Король Робб мусить укласти мир з Ланістерами. Зняти корону і стати на коліно, хай як мало його це тішить.

— Та хто ж дасть йому таку розумну пораду? — всміхнувся Руз Болтон. — Вам добре, ви у неспокійні часи маєте коло себе стільки відважних братів. Я поміркую над усім, що ви сказали.

Посмішкою Болтон дав усім зрозуміти, що їм час іти. Фреї відкланялися, лишивши у опочивальні тільки Кайбурна, Сталевого Шкарбана Вальтона та Ар’ю. Князь Болтон підманив її ближче.

— Крові з мене вже випущено досить. Можеш зняти п’явок, Нім.

— Негайно, мосьпане.

Розумна людина ніколи не примушувала Руза Болтона просити двічі. Ар’я схотіла була спитати, що це таке пан Гостін казав про Зимосіч, але не насмілилася. «Спитаю Елмара» — подумала вона. — «Елмар напевне скаже.» Коли вона знімала з тіла князя п’явок, мокрих на дотик та набухлих від крові, ті повільно згиналися та крутилися у руках. «То тільки п’явки» — нагадала вона собі. — «Стиснути руку — і вони луснуть між пальців.»

— Прибув лист від вашої пані дружини.

Кайбурн видобув з рукава сувій пергамену. Він носив маестерську рясу, та ланцюга на шиї не мав. Шепотіли, що ланцюга в нього відібрали за надмірне захоплення потойбічними силами.

— Читайте, — наказав Болтон.

Пані Вальда писала з Близнюків мало не щодня, та завжди одне й те саме.

«Вранці, вдень та ввечері лунають за вас мої молитви, любий пане чоловіку» — говорилося у листі. — «В самотньому нашому ліжку рахую я дні до вашого повернення. Справдіть мрію вашої дружини, що потерпає без вас нескінченно — з’явіться перед мої очі власною вельможною особою, подаруйте мені подружню втіху, а я подарую вам багато законних синів, щоб вони продовжили ваш рід замість вашого милого Домеріка і правили на Жахокромі після вас.»

Ар’я уявила собі тлусте рожеве немовля у колисці, вкрите тлустими рожевими п’явками. Відігнавши видіння, вона понесла князеві Болтону мокрого рушника, щоб обтерти його м’яке безволосе тіло.

— Я також напишу листа, — мовив він до колишнього маестра.

— Пані Вальді?

— Панові Гелману Толгарту.

Кінний гонець від пана Гелмана прибув зо два дні тому. Після короткої облоги загін Толгарта захопив замок Даррі та прийняв здачу ланістерівської залоги.

— Накажіть йому скарати бранців на горло, а замок пустити з вогнем та вітром. З волі короля. Потім він мусить з’єднатися з Робетом Гловером та вдарити на схід, на Сутіндол. Там багаті землі, які майже не зачепила війна. Час їм уже скуштувати цієї страви. Гловер втратив замок, Толгарт — сина. Хай знайдуть собі помсту в Сутіндолі.

— Я підготую листа під вашу печатку, ласкавий пане.

Ар’я пораділа, дізнавшись, що замок Даррі спалять. Це ж саме туди її привели після бійки з Джофрі, це там королева змусила батька вбити Сансину вовчицю. Той замок заслужив, щоб його спалили. Проте вона шкодувала, що князь Робет Гловер та пан Гелман Толгарт так швидко пішли з Гаренголу — Ар’я навіть не встигла вирішити, чи довірити комусь із них свою таємницю.

— Сьогодні я бажаю полювати, — оголосив Руз Болтон, поки Кайбурн допомагав йому вдягати підбитого каптана.

— Чи безпечно це для вас, пане мій? — спитав Кайбурн. — Якихось три дні тому на людей септона Юта напали вовки. Увірвалися просто в табір, за якихось два сажні від вогню, зарізали двох коней.

— Саме на вовків я й полюватиму. Бо спати вже не можу вночі — виють, як навіжені. — Болтон застібнув паса, перевірив, чи добре підвішені меч та кинджал. — Кажуть, лютововки колись блукали північчю зграями у сто голів, не боялися ані людей, ані мамутів. Але то було давно і в іншій землі. Чудернацько, чого б це звичайні вовки півдня стали такі зухвалі.

— Жахливі часи народжують жахливих істот, пане.

Болтон зобразив щось подібне до усмішки, блиснувши зубами.

— Хіба наші часи такі вже жахливі, маестре?

— Літо скінчилося, а