Ерін Моргенштерн - Беззоряне море, Ерін Моргенштерн

сірувато-зеленою патиною. А ще є такі, що висять під стелею високо над головою Закарі. Деякі стирчать над підлогою. Частина з них поламана. Якісь причеплені до щитів. A решта — просто кулясті ручки або клямки. І всім бракує дверей.

Кожна ручка має свою етикетку, на линві підвішені прямокутні клаптики паперу, що нагадують Закарі ярлики на пальцях ніг у мерців у морзі. Він сповільнює крок, щоб роздивитися все уважніше. Помічає назви міст і числа, які, на його думку, можуть позначати довготу та широту. Над нижнім краєм кожної етикетки стоїть дата.

Коли вони йдуть коридором, повітря навколо розхитує стрічки, змушуючи дверні ручки злегка гойдатися, стукаючись об сусідні з жалісливим порожнистим дзенькотом.

Їх там сотні. Можливо, навіть тисячі.

Закарі та його супровідниця підіймаються водоспадом сходів, у тиші за ними луною розлітається дзеленчання дверних ручок.

Сходи повертають і закручуються петлею в обох напрямках, але дівчина підіймається тими, що праворуч. У центрі сходової петлі висить ще більша люстра, лампочки ховаються за кришталевими краплями.

Обидва боки сходів ведуть до одного й того самого коридору на горішньому поверсі, тут стеля нижча й немає ручок на стрічках. У цьому коридорі є двері, укриті матовою чорною фарбою, що неабияк контрастує з білими стінами навколо. Двері пронумеровані латунними цифрами в центрі. Поки вони йдуть коридором, Закарі бачить лише невеликі числа, та не схоже, що послідовні. Вони минають двері із цифрою шість, потім два, а тоді одинадцять.

Зупиняються біля дверей із цифрою вісім у кінці коридору під великим заґратованим вікном, яке Закарі бачив з вулиці. Дівчина витягає з кишені невеличке кільце з ключами й відмикає двері.

За їхніми спинами лунає гучний передзвін. Рука дівчини завмирає на клямці, і Закарі бачить, як на її обличчі змагається бажання піти чи залишитись.

Дзвінок заходиться знову.

— Я дам їй раду, — запевняє хлопець, підіймаючи вгору книжку для певності. — Вихід знайду сам. Не турбуйтеся.

«Занадто буденно», — думає він, але супутниця кусає губу, а потім киває.

— Дякую, сер, — озивається вона, повертаючи ключ до кишені. — Приємного вечора.

У двері дзвонять утретє, і дівчина повертається коридором значно моторніше, ніж раніше.

Закарі дивиться, як вона зникає на сходах, а тоді відчиняє двері.

Усередині кімнати темніше, ніж у коридорі, світло налаштоване так, як він іноді бачив у музеях: промені падають під ретельно вибраними кутами. Книжкові полиці на стіні освітлені зсередини, книжки та інші предмети сяють, так само світиться і справжня людська рука, що міститься в скляному слоїку й демонструє долоню, немовби вітаючись. Уздовж кімнати тягнуться дві довгі скляні вітрини, теж освітлені зсередини так, що здається, наче книжки ширяють у повітрі. На вікнах висять важкі завіси.

Закарі не знадобилося багато часу, щоб знайти книжку, за якою його відправили: попри те що в одній вітрині десять книжок, а в другій вісім, лише одна має палітурку з коричневої шкіри. Навколишнє світло вихоплює позолочені колись краї сторінок, місця навколо кутиків краще зберегли золото й блищать яскравіше. На щастя, це один з менших томів і легко поміщається в кишеню. Деякі книжки більші, а деякі видаються досить важкими.

Хлопець розглядає вітрину, намагаючись пригадати, чи діставав інструкції щодо того, як її відчинити. Знайти петлі чи замки він ніяк не може.

— Скринька із секретом, — бурмоче хлопець собі під ніс.

Він придивляється уважніше. Скло складається з панелей. Кожна книжка в окремій прозорій скриньці, хай навіть вони з’єднані між собою. Розділяють їх лише майже невидимі шви. Коричнева книжка розташована ближче до кінця, у другій скриньці ліворуч. Закарі оглядає її з обох боків, а потім залізає під стіл, щоб подивитися, чи не відчиняється вона знизу, але нічого не знаходить. Стільниця важка, виготовлена з якогось металу.

Хлопець підводиться й пильно дивиться на вітрину. Лампочки з’єднані дротами, які мають кудись вести, але зовні жодного з них не видно. Якщо дроти звиваються всередині столу, можливо, уся конструкція електрична?

Закарі оглядає периметр кімнати в пошуках вимикача. Біля дверей є один, що вмикає люстру над столом, яку він навіть не помітив у темряві. Вона простіша за ті, що в коридорі, та додає не надто багато світла.

На стіні з вікнами є складні завіси, але більше нічого. Закарі розсуває одні з них і виявляє, що за вікном цегляна стіна сусіднього будинку.

Розгорнувши інші завіси, він бачить не вікно, а стіну з рядочком вимикачів.

— Ха! — каже він уголос.

У чомусь, схожому на трансформаторну будку, їх вісім, і кожен підписаний. Закарі натискає на перший, і світло на одній з полиць вимикається. Зависла в повітрі рука зникає. Він знову вмикає світло й береться за восьмий вимикач, вирішивши, що верхні шість ведуть до полиць.

Світло вмикається в одній вітрині, не тій, яку він двічі намагався відімкнути, і лунає якесь клацання. Хлопець підходить, щоб подивитися на неї, і виявляє, що скло залишилося на місці, але стільниця опустилася сантиметрів на тридцять, відкривши доступ до книжок.

Закарі квапиться назад до вимикачів, знову натискає на восьмий і водночас торкається сьомого. Столи рухаються, і клацання чутно двічі.

Тепер коричневу шкіряну книжку можна дістати, і хлопець бере її з вітрини.

Повертаючись до вимикачів, розглядає книжку. Вона нагадує «Солодкі муки» якістю шкіри й тим, що на ній нічого не написано. Не видно ні назви, ні автора. Розгортає обкладинку. Сторінки прикрашені чарівними рамками та ілюстраціями, але текст арабський. Хлопець знову згортає її та кладе до кишені піджака.

Закарі знову натискає на сьомий вимикач, але світло не вмикається, скринька залишається внизу. Замість клацання скрегоче метал.

Хлопець знову намагається вимкнути світло, а потім пригадує.

Він дістає з пальта «Вік переказів, або Красу міфології» і кладе на місце книжки в коричневій шкіряній обкладинці, а тоді вкотре торкається кнопки.

Цього разу лунає радісне клацання, і світло загорається, коли вітрина зачиняється, ув’язнюючи книжки всередині.

Закарі глипає на годинник, збагнувши, що й гадки не має, скільки часу провів у кімнаті. Він поправляє завіси й ховає книжку в пальто. Вимикає люстру і швиденько виходить у коридор.

Двері зачиняє якнайтихіше. Дівчини, яка його супроводжувала, ніде не видно, але, повертаючись до сходів, він чує голос на першому поверсі.

Коли хлопець минає половину сходів й опиняється на сходовій клітині, збираючись повернутися в головний коридор, голоси гучнішають і він чує їх краще.

— Ні, ви розумієте, він там просто зараз, — каже його колишня супровіднця.

Пауза. Закарі сповільнює кроки, зазираючи за поворот