Ерін Моргенштерн - Беззоряне море, Ерін Моргенштерн

сходів, і голос говорить дедалі знервованіше. У коридорі неподалік від сходів є відчинені двері, яких він не помітив раніше.

— І я гадаю, йому відомо більше, ніж ми сподівалися… Я не знаю, чи в нього є книжка, подумала… Перепрошую. Я не… Слухаю, сер. У жодному разі, зрозуміло.

Паузи підказують Закарі, що вона розмовляє по телефону. Він якнайшвидше та якнайтихіше сповзає донизу сходами, намагаючись не розхитати ручки на стрічках. Опинившись у коридорі, хлопець бачить кімнату, у якій дівчина, повернена спиною до нього, говорить у слухавку старомодного чорного дискового телефона, що стоїть на столі з темного дерева. Біля телефона клубок вовни й половина сплетеного на спицях шарфа. Аж тоді Закарі розуміє, чому дівчина здавалася знайомою.

Вона була на зустрічі, яку організовувала Кет. Начебто студентка-філологиня, що весь час плела.

Закарі якомога непомітніше пірнає під сходи й зупиняється там, де його не видно. Голос змовк, але він не чув, щоб слухавку поклали на місце. Хлопець просувається уздовж билець, ніким не помічений, аж поки не дістається дверей. Обережно й тихо відчиняє їх, і перед ним постають вузькі, не так пишно прикрашені сходи, що ведуть на поверх нижче.

Він м’яко зачиняє за собою двері і спускається, повільно крокуючи та сподіваючись, що сходи не рипітимуть. На півдорозі до низу йому здається, що слухавку поклали, а потім лунає звук, який підказує, що хтось прямує до сходів нагорі.

А ці сходи закінчуються в неосвітленій кімнаті, захаращеній коробками, але світло ллється крізь двоє дверей з матового скла, за якими, як здогадується Закарі, вихід. Не схоже, що тут є інші двері, але хлопець про всяк випадок роззирається.

На дверях кілька засувів, та всі вони легко відсуваються, і, щоб вийти з будинку на холодну вулицю, Закарі витрачає менше часу, ніж очікував. Надворі сіється сніжок. Вітер підхоплює сліпучі сніжинки, і вони кружляють над хлопцем. Багатьом з них так і не судилося впасти на землю.

Наступні невисокі східці ведуть до садка, а там — крига й камінь. Чорні металеві ґрати паркана подібні до ґраток на вікнах. Позаду будинку ворота, а за ними провулок. Закарі йде до них повільніше, ніж мав би: його вечірні черевики не надто придатні для прогулянок слизьким камінням.

Удалині завиває сирена. Долучається автомобільний гудок.

Закарі струшує із засува на воротах крижану скоринку, і дихати стає трохи легше.

— Так швидко йдете? — запитує голос позаду. Хлопець обертається, схопившись рукою за ворота. На сходах перед відчиненими дверима стоїть жінка — полярний ведмідь, вона досі в шубі та, усміхаючись йому, водночас так чи інак схожа на ведмедя. Закарі не може спромогтися на слово й поворухнутися теж не може. — Залишайтеся, випийте чаю, — пропонує жінка буденно й люб’язно, вочевидь, ігноруючи факт, що вони стоять на снігу, а він зараз тікає в нічну темряву з поцупленою літературою.

— Мені справді час, — озивається Закарі, стримуючи нервовий сміх, який так недоладно може додатися до сказаного.

— Містере Роулінз, — каже жінка, спускаючись на крок ближче до нього, а потім знову зупиняється, — запевняю вас, що ви забагато на себе взяли. Хай би що ви думали про те, що тут відбувається, та хай на чий бік стали, усе одно помиляєтесь. Ви вскочили в халепу, а не слід було. Прошу, зайдімо з холоду всередину, поп’ємо чаю, ввічливо поговоримо, а потім ви підете своєю дорогою. Я сама заплачу за ваш квиток на зворотний потяг до Вермонту. Ви повернетеся до навчання, і ми вдамо, наче нічого цього не сталося.

Запитання, які суперечать одне одному, вирують у голові Закарі. Кому він повинен вірити стосовно того, як йому чинити? І треба ж було прийти сюди! Отак за один-єдиний вечір уплутатися в якусь несподівану історію, потрапити в геть незрозумілу ситуацію! У нього немає вагомих причин довіряти Доріанові більше, ніж цій жінці. На всі ці запитання йому бракує відповідей.

Але в нього є відповідь, завдяки якій рішення зненацька стає простим.

Він у жодному разі не поїде додому й нічого не вдаватиме. Тільки не зараз.

— Перепрошую, але я відмовляюся, — каже Закарі. Він розчахує навстіж ворота, і вони риплять, посипаючи його плечі шматочками криги. Хлопець не озирається на жінку на сходах і швидко біжить провулком, власне, так, як це дозволяє йому непрактичне взуття.

У кінці провулка є ще одні ворота, і, смикаючи засув, хлопець помічає з іншого боку вулиці Доріана, який обперся на стіну будинку й читає у світлі досі відчиненого бару на розі, глибоко занурившись у «Солодкі муки». Він насуплений, і цей вираз його обличчя вже знайомий Закарі.

Хлопець ігнорує і його інструкції, і світлофор, кидаючись через порожню вулицю.

— Я, здається, казав вам… — починає Доріан, але Закарі не дає йому закінчити.

— Я щойно відхилив запрошення на опівнічне чаювання із шантажем від леді в шубі та гадаю, ви знаєте, хто вона така. Цій жінці достоту відомо, хто я, тому не вірю, що наша акція аж така втаємничена, як вам того хотілося б.

Доріан знову ховає книжку в пальто, бурмоче щось мовою, якої Закарі не знає, однак здогадується: це щось непристойне — і повертається до дороги, здійнявши руку. Закарі не одразу розуміє, що чоловік зупиняє таксі.

Він затягує Закарі в машину, перш ніж той устигає запитати, куди вони прямують. Але Доріан усе-таки каже таксистові їхати на ріг Централ-Парк-Вест та Сімдесят Сьомої. Потім зітхає й затуляє обличчя руками.

Закарі озирається через плече, коли вони від’їжджають від хідника: на розі вулиці стоїть дівчина, накинувши на халат темне пальто. Він не знає, побачила вона їх чи ні з такої відстані.

— Книжку забрали? — запитує його Доріан.

— Так, забрав, — каже Закарі, — але не поверну її вам, поки не скажете, навіщо я це вчинив.

— Ви вчинили це тому, що я добре вас попросив, — пояснює чоловік, і це хлопця попри його очікування майже не дратує. — Бо вона моя, а не їхня. Якщо книжка взагалі може бути чиєюсь. Я повернув вам вашу книжку, а ви мені — мою.

Закарі зиркає на Доріана, поки той дивиться на сніг за вікном. Вигляд у нього втомлений, змучений і, мабуть, трохи сумний. Паперова квітка досі викрашається на вилозі пальта. Хлопець вирішує наразі не допитуватися більше про книжку.

— Куди їдемо? — запитує він.

— Нам потрібно дістатися до дверей.

— Є якісь двері? Тут?

—