Галина Курдюмова - Наречена для Демона., Галина Курдюмова

Глава 12. Океан.

Прокинулась я вже в знайомій за минулим пробудженням позі: голова, руки, коліна - все складено на демона. І що я можу зробити? Теплий він, приємний дуже, ось і тулюсь, як до печі. Та ще й рукою мене до себе притиснув. Зараз тихесенько виберусь - він і не помітить...

 - Та не смикайся, - почувся знайомий голос. - Я давно вже не сплю.

Ой, як незручно... І тут я згадала вчорашній сон...

 - Це не сон, - спокійно сказав Мирт, немов відповідаючи на мої думки. - Я теж там був і все пам'ятаю.

 - Може, ти все не так бачив, як я... Може, у тебе інший сон був... - Я запнулася, втупившись в блідо-блакитне напівпрозоре небо. - Де ми?!

 - Думаю, в наступному нашому спільному сні - не сні.

 - Але ж ми були в печері!

 - Так, стіни, що світяться, камені, що котяться, водяні змії...

Я спробувала встати, але демон міцно тримав мене за талію:

- Я ж просив: не смикайся. Бо впадеш у воду.

 - Що-о?! У воду?! - я обережно підтягла ноги і підвелася на лікті.

Ми лежали так, як і поснули під корінням дерева. Під головами рюкзаки, зверху - ковдри. Тільки тепер ми перебували на крихітному плоті посеред безкраїх вод, благо, хоч спокійних. Плотик, зібраний з тонких стовбурів дерев, здавався таким кволим, що не витримає і пари балів хвилювання, не те щоб серйозного шторму. Мирт теж сів, спершись на коліна і байдуже розглядаючи ніски власних черевиків.

 - У тебе є хоч якесь пояснення того, що відбувається? - поцікавилась я.

 - Ніякого, - похитав головою демон.

 - Тоді чому ти такий спокійний?!

 - Принаймні, в даний момент ми у відносній безпеці.Та й змінити нічого не можемо, навіщо ж хвилюватися?

Якщо не можеш нічого змінити, то не варто переживати через це - десь я подібне чула...

 - Все-таки, це сон , - постаралась я заспокоїти саму себе і відшукати хоч якесь логічне пояснення. - Ми заснули в коренях старого дерева... Можливо, його соки містять в собі якісь наркотичні речовини... Ми надихалися - і тепер нас глючить!

Мені навіть трохи легше стало, коли я змогла все собі пояснити.

 - Це не сон, - спокійно сказав демон, дістаючи з кишені помаранчевий камінь. - Зі сну або з глюка не можна що-небудь винести.

Я витягла і свій артефакт. На світлі не було видно, що він має власне сяйво, просто схожий на великий сердолік самоцвіт. Я подивилася крізь нього на сонце і повернулась до демона:

 - Так ти навмисно взяв їх з печери, щоб перевірити? Але це нічого не доводить! Якщо ми в новій галюцинації, то і каміння це нам тільки здається! Не переконав мене.

 - Як знаєш, - Мирт сунув свій камінь назад до кишені. - Тоді і переживати нема чого. Що може статися з нами у власній галюцинації? Хіба що ніколи не прокинемося... Поснідаємо? Їсти щось хочеться, як в реалі.

Перекусивши та подивувавшись, як стрімко зменшуються запаси їжі, ми сіли спина до спини, від нічого робити зайнявшись спогляданням. Не розумію смаку морських круїзів. Пейзаж не змінюється, скільки не дивися. Одне суцільне синє простирадло навколо. Нудно-о...

А як щодо купання? Сонце піднімається все вище і стає тепліше. Я помацала водичку долонею... Скажімо, так собі.

Мирт на розмови не вівся, а «медитував», підклавши під голову кулак. Як йому вдається зберігати такий спокій?

Ще через деякий час стало навіть жарко. Я розулася, закотила штани і спустила ноги у воду. Кла-ас!

 - Я на твоєму місці не робив би цього, - ліниво промовив демон.

 - Чому це?

 - Глянь наліво.

Я глянула. Пара чорних блискучих спин, що промайнула над поверхнею води, змусила мене буквально вискочити на пліт.

 - Хто це? Акули?!

 - А чого ти так злякалася? – повернувся, нарешті, мій нестерпний супутник. - Адже вони тобі тільки здаються. Ти сама так говорила.

 - Досить знущатися, - розсердилася я, продовжуючи стежити поглядом за спинами хижаків, що наближалися.

Переслідувачів виявилася не пара, а троє, і вони цілеспрямовано йшли нам навперейми.

 - Мирте! Якщо це акули, і якщо вони вдарять, то наш кволий пліт не витримає!

 - Це не акули, - заспокоїв мене демон. - Акули - о-он!

І він тицьнув пальцем в інший бік. Гострі плавники, штук сім або вісім, впевнено прорізали хвилю, наздоганяючи нас.

 - Ми-ирте! Що робити?! - вчепилась я в його одяг.

Демон встав, широко розставивши ноги для рівноваги, і дістав ніж. Я швиденько одягла взуття і теж витягла свою єдину зброю. Але якщо мені хоч хто-небудь скаже, що морських хижачок можна зупинити подібної зубочисткою, то я розсміюся йому в обличчя.

 - Ти що біла така, мов молоко? - демон взяв мене за руку, перекинувши ніж в ліву. - Боїшся?

Та  у мене вся кров від голови відхлинула, наздоганяючи серце, яке до п'ят не докотилося, занадто близько до акул, а зависло десь в районі живота. Я не хочу годувати собою цих зубастих тварюк!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍