Міла Мур - В обіймах монстра, Міла Мур

— А немає чогось довшого? — питаю сердито, а вона дарує мені свій коронний невдоволений погляд. Дістає ще одну сукню, темно-синього кольору довжиною трохи вище колін. Повністю закрита спереду і відкрита позаду. До такої сукні бюстгальтер не одягнеш, і, мабуть… це не погано. Зможу трохи позлити Воронова.

— Ось ця! — забираю її в Аміни та зацікавлено розглядаю.

— Впевнена? Занадто проста, як на мене, — заявляє. 

— А мені подобається, — усміхаюсь.

— Завтра приїде візажист і зробить тобі макіяж. Туфлі в коробці. Я свою місію виконала, — Аміна ховає інші сукні назад в чохли й, здається, не може дочекатися, коли піде звідси. 

— Дякую, — кажу їй в спину, і жінка різко зупиняється. Ще раз прискіпливо мене розглядає і несподівано робить крок назустріч. 

— Не думай, що ти для Даміра особлива, — цідить сердито. — У нього таких, як ти, знаєш скільки було? 

— Ти серйозно? — мені реально кортить розсміятися. Ця жінка відкрито ревнує мене до Даміра. І це при тому, що сама виглядає на всі сто, а я наче бідна сирітка… 

— Що тут у вас? — двері відчиняються, і в кімнату заходить Спартак. Зацікавлено розглядає Аміну, а тоді переводить погляд на мене. — Що за напруга між вами? Не поділили чогось? 

Аміна нічого не відповідає, а швидко залишає кімнату. Я ж не відчуваю нічого, крім злості. Хоча і сама не до кінця розумію, чому так. 

— Це твоя сукня? — Спартак збирається взяти її в руки, але я практично вириваю її у нього з-під носа. — Гей! Мені ж цікаво!

— Завтра все побачиш! — фиркаю і ховаю її собі за спину. — Чого прийшов?

— Прогуляємось? — усміхається. — Погода чудова. 

В принципі, я можу відмовитись і сидіти далі в чотирьох стінах, але навіщо? Можливо, Спартак розповість мені щось таке, чого я не знаю.. Або не розповість. Це ж Спартак… 

— Давай! — таки погоджуюсь, і чоловік дає мені свою руку, за яку я одразу ж хапаюся. 

Ми виходимо на задній двір, і я видихаю з полегшенням, коли бачу, що собаки зачинені у вольєрах. Повільно йдемо до берега, але виходити на причал я не збираюся. 

— Хто така ця Аміна? Здається, вона мене ненавидить, — сама не розумію, чому починаю говорити про помічницю Воронова. Спартак хмикає і зупиняється. Мені не подобається його погляд. Таке враження, що він наскрізь мене бачить. 

— Аміна спить і бачить, як Дамір добряче її трахне. Пробач за прямолінійність, принцесо, — розводить руки в сторони та продовжує. — Але ти можеш бути спокійною. Дам не спить зі своїми працівниками. Це добряче заважає роботі, а Аміна хоч і стерво, але працює добре. 

— Я і так спокійна! — випалюю. — Просто не розумію, чому така реакція. 

— Це ревність, принцесо, — підморгує мені. — Як з її боку, так і з твого.

— Чого? — випалюю занадто емоційно і здаю себе з головою. Спартак регоче, а от мені зовсім не смішно.

Якщо навіть він помітив, що я… відчуваю щось до Даміра, то і Воронов це бачить… 

Як же соромно! Я закохалась у того, хто мене викрав… і збирається вбити мого “батька”, а потім і мене… якщо більше не буду йому потрібною. 

Ну як так? Я завжди так відповідально ставилася до почуттів і не вірила, що можна закохатися з першого погляду. Тільки з Даміром все було трохи не так. Він притягує своєю таємничістю і бажанням володіти мною. 

Сильний, впевнений у собі та харизматичний. У такого чоловіка дійсно можна закохатися. Але навіщо мені це? Він поганий, а я… хороша дівчинка… 

 

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно