Міла Мур - В обіймах монстра, Міла Мур

Розділ 12

Дамір зупиняється в той момент, коли тарілка повністю порожніє. Кладе ложку на тацю і бере в руки серветку. Торкається нею мого рота і робить це занадто повільно. Відчуваю, як різко підвищується температура і горить обличчя. А може, це не температура?

— Молодець. Коли ти мовчиш, подобаєшся мені значно більше, — заявляє, не зводячи з мене погляду. 

— А ти мені взагалі не подобаєшся! — фиркаю сердито. Такий Дамір сильно мене бентежить. Він то поганий, то хороший, і я ніяк не можу встигнути за його настроєм. 

— Та невже? А як же той поцілунок? — сміється кутиками губ, а я дратуюсь ще більше.

— Я просто злякалася, а ти мене врятував, — вигадую на ходу, але Дамір зовсім мені не вірить. Він різко підводиться на ноги і схиляється наді мною. Стає страшно й одночасно цікаво, що ж він робити буде. 

— Та невже? — хмикає. — Може, повторимо? 

Все це починає мене лякати. Я не розумію, чого добивається Воронов, тому від гріха подалі стаю, щоб збільшити відстань між нами. Тільки от для нього це не перешкода. Він усміхається задоволено, а тоді робить ще крок і впевнено огортає мою талію своєю рукою. Практично втискає мене у своє тіло і більше не дає можливості втекти. 

— Чого ти хочеш? — хочу, щоб голос звучав рівно, але виходить якось жалюгідно. Поруч з Вороновим я ніби загнана в пастку лань. А у нього погляд такий, ніби вже обмірковує, де спочатку кусати. З чого розпочати свою трапезу. 

— Тебе. Мені подобається стійкість твого характеру. Тримаєшся. Хоча це непросто, — заявляє. 

— Ти мене не отримаєш! Я ніколи не спатиму з тобою! — випалюю йому в обличчя, але роблю тільки гірше. Собі. 

Мої слова діють на Даміра як червона ганчірка на бика. Він так різко цілує, що не встигаю зробити вдих. Спочатку намагаюсь відбиватись кулаками, а коли сили зникають, просто здаюсь і… відповідаю на поцілунок. 

Просто… це сильніше мене самої. Я не розумію, чому так, але те, що робить Воронов, змушує мене підкорятися. Внизу живота щось боляче скручується  тугим вузлом і все тіло тремтить. 

— Брехуха, — задоволено шепоче мені в губи і торкається своїм поглядом мого. Дамір вкотре переміг, а я… не маю слів, щоб заперечити. Це правда, я збрехала. Він мене чіпляє. Хочу я цього чи ні. — Сьогодні після обіду приїде моя помічниця і привезе тобі кілька суконь. 

— Навіщо? — дивуюсь. 

— Завтра ми з тобою підемо на благодійний вечір, який влаштовує Борисов. Твій “татко” також там буде.

— Але ж ти сам говорив, що мені треба переховуватись. Хіба ні? — після поцілунку я все ще не можу зібрати думки докупи, і думається погано. 

— Плани змінилися. Часу не так багато, тому що скоро Віталіка ліквідують. А нам треба знати, хто ти насправді, — Дамір так просто про це говорить, наче немає в цьому нічого поганого. 

— Ти думаєш, що він зізнається, коли побачить мене? — не розумію, чого Воронов добивається. 

— Не зізнається, але добряче злякається, знаючи, що ти жива, та ще й знаходишся у мене, — пояснює. — Треба ризикувати, Аліно. Інакше ми ніколи не докопаємось до правди. 

— І ти вирішив ризикнути мною? — дивуюсь. 

— А чому б і ні? Чи ти думала, що я щось до тебе відчуваю? — Дамір торкається пальцями мого підборіддя і змушує дивитись йому в очі. — Я не здатен на почуття, дівчинко. Те, що я тебе хочу — це звичайне бажання, і не більше. Не вздумай у мене закохатись. Ти всього лиш розмінна монета у цій грі, і якщо доведеться, я сам вб'ю тебе, не задумуючись.

Дамір відпускає мене і, не озираючись, йде до дверей. Вони зачиняються, а я хапаю в руки чашку і кидаю об стіну. Краще не стає, кортить відірвати голову клятому Воронову. 

Він монстр, і я вкотре у цьому переконуюсь. Чому ж тоді моє тіло підкоряється йому? Чому я не можу боротися? 

Невже… я вже щось до нього відчуваю? Та ні, бути цього не може! Я ж не божевільна, щоб кохати монстра! 

Коли Дамір говорив про помічницю, я уявляла собі жінку років сорока зі строгим поглядом. Але коли в вітальні з'явилася справжня красуня, я навіть розгубилася і… засмутилася. 

Костюм яскраво-червоного кольору тісно обтягує її ідеальне тіло, темне волосся спадає на плечі, а колючий погляд взагалі дратує. У мене одразу з'являється відчуття, що Воронов з нею спить, або ж ця дама дуже цього хоче. 

— Аміна, — подає мені свою руку з довгими червоними нігтями, а мені щось зовсім не хочеться відповідати на це рукостискання. 

— Аліна, — відповідаю і руку таки даю. 

— Ходімо в кімнату. Потрібно обрати сукню, — говорить і, не чекаючи на мене, прямує до сходів, стукаючи високими підборами. У мене таке відчуття, що цій Аміні зовсім не подобається те, що вона робить. Мабуть, Дамір змусив няньчитися зі мною, а вона була б не проти поняньчити його… 

На моєму ліжку вже лежать кілька чохлів з сукнями. Аміна дістає першу — насичено-червону і дуже коротку. Одразу відкидаю цей варіант, тому що нікого спокушати не збираюся. 

Наступна чорного кольору і така ж коротка. У мене таке враження складається, що ця жінка навмисне обрала такі варіанти, щоб виставити мене повією. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍