Ганна Багряна - Дивна така любов, Ганна Багряна

(так тільки божевільні усміхатися вміють!), — картини — нехай горять… нові будуть… потім…»

І ми їдемо — на авті лискучому — у туман осінній — у Краків — назад — у минуле (чи в теперішнє?) — повертаючись.

«Що я зробити мушу, Надіє?..»

Сутінки вже затискають нас у своїй пащі-безодні — не існуємо більше на світі. Світу цілого — для нас — не існує. Летимо. На швидкості шаленій. Ніби себе самих не наздогнати боїмося. Ніби у дорозі розминутися можемо.

Не знаю — що відповісти.

Як — сни повернути.

Як — любов…

«Картини твої вже інші… наче — не твої…» — по свідомості камінчиками колючими луплять мені слова його. Боляче.

Щось важливе пригадати намагаюся, пам’ять щосили напружуючи, але губиться те щось посеред шляху, напівдорозі, розбивається об колеса Несторового автомобіля, розлітається на малесенькі друзки, на скельця, на піщинки, на роки-місяці-тижні-дні-години-хвилини… на миті, для людської свідомості незбагненні, бо — невловимі.

Що потрібно, аби картини мої знову живими стали, аби сни мої на полотнах воскресли?..

Музику священну в серце своє кличу. Але не чую нічого, окрім гудіння мотора, окрім гамору важкого автобанного — нескінченною лінія шосейна здається мені — тепер, коли повертаємося нарешті. До себе?..

«Оце і є — помешкання твоє краківське?», — запитує.

«Не моє. Але мешкаю. Тут», — стверджую заперечливо.

Не хочу словами зайвим — бісером свинячим — розсипатися тепер перед ним. Стільки років не бачилися. Змінилося — все. Ми — інші вже…

«Гарне… помешкання…», — банально так каже, бо на мудріші речі відваги не стає.

Помешкання — як помешкання. Вузький коридорчик з — ліворуч — дверима до ванної, наступні двері — до тіснющої подоби кухні, де газова плита, холодильник і шафа для посуду — меблі всі, а далі — власне кімната — зі стелею високою і стінами у шпалерах старомодних і в картинах, порозвішуваних хаотично, без жодного смаку. Ліжко широке, що на ложе любовне перетворюватися здатне… Стіл, що одночасно за письмовий і за обідній служить. Кілька стільців і крісел. Пошарпана шафа для одягу, етажерка з книжками та фотоальбомами. І — вікно широке — з виглядом… на шосе…

«Ну то як, Америка твоя, Колумбе? Відкрив?..» — запитую зі шпичками в голосі, що від його слів-камінців колючіші вдвічі.

Черевики на тонких підборах в темний кут закидаю недбало. Глухий кут. Спідницю помережану довгу скинула б також, але — ще не зрозуміє жесту такого мого. Що втомилася. Чекати. Не зрозуміє.

«Я не в Америці був, Надіє…», — каже, зітхаючи дещо награно, штучно якось — відчуваю ж, не дурна. Хоч дурною мене — не один вже — зробити намагався.

«А де? — впритул до нього підходжу, погляду пильного ні на мить не відводячи. Впевненість моя зростає несподівано — до зросту дерева найвищого, що за широким вікном мого-не-мого помешкання вітром осіннім розгойдується. — Де ж тоді? Га?..»

«У Києві», — відповідає.

«У Києві?», — дивуюся йому, наче дитина: звірі насправді розмовляти не вміють, хоч у казках завжди розмовляють — мовою людською.

«Там… у мене… справи важливі були…»

Про Атену — одразу ж — згадую. Як вино криваве з нею пили — у ніч купальську — у новорічну ніч — за кохання — на двох одне… «…завжди важко — кожну нову жінку Несторову до серця свого впускати… бо якщо він тебе любить — хіба я маю право — тебе не любити?..». Не любить, Атено. Мене — ні. Як бачиш… Я у Києві — для Нестора — лише тягарем зайвим була. Тому — у Краків мене відвіз. Тому — втік від мене. Покинув — самій собі — на поталу… Але я — взяла — та й — художницею-справжньою — стала — на зло йому — бо зло тоді невичерпним мені здавалося. Інших чоловіків спокушати заходилася. І вина криваві — ріками — з рук їхніх — крізь вуста мої — проливалися щедро — хмелем терпким тонку душу дівочу від божевілля рятуючи. Ніхто нікого ніколи не обдурить…

Хіба іще про щось у Нестора запитувати варто?..

Що Атену любить — давно зрозуміла. Хоч… і до Атени любов його — направду — дивна…

Бо любов — взагалі — дивна.

Бо — любові — немає.

«Що зробити для тебе можу, аби сни твої повернути, Надіє?», — голос його стає надривним, розпачливим.

Порятунку — удвох — відшукати прагнемо. Але — від кого?.. Від чого — тепер — рятуватися?..

Спідницю важку помережану скидаю, сміливости нарешті не шкодуючи, жбурляю щосили — у глухий кут. Легшає. Ніби звільнення — від гріхів задавлених і нових — щойно отримала.

Ближче до нього — ще ближче — ще — підходжу.

«Що?!. Що зробити, Надіє?..», — розгублено очима божевілля моє надпиває. Рідний такий. Хоч і прірва між нами глибока виросла. Хоч і чужий, а все-одно — рідний.

«Кохатися давай так — наче вперше і востаннє — наче — опісля — на страту — нас — поведуть…» — шепочу йому в самісіньке вухо…

Бог всемогутній жінку сотворив — для чоловіка — і чоловіка — на поталу жіночу — віддав безбожно…

«Чи добре отак, як зі мною, з кимось іншим, тобі вже було?», — запитанням нерозумним внутрішній сміх у мені пробуджує. Нестор.

«Ти — найкращий», — безглузду фразу, чоловікам різним не раз на втіху їхню мовлену, як «все буде добре» завчену і банальну, повторюю. Бо — що мені зі слів отих? Ні батога, ані пряника. Але ж від любові — слова звичні хіба незвичними стати не можуть?..

Несторе-літописцю мій, як довго і скільки разів Ви життя своє — вилами заржавілими по воді каламутній — переписували, що навіть мене — до помочі — покликати не забагли — сумлінно у собі гординю, наче пагони бамбукові, викохуючи?..

А якби покликали — прийшла б.

Чи — не вірите?..

Нагород у нього — безліч. А хіба я — не найцінніша серед тих нагород?.. А його присутність тут — біля мене — тепер — хіба