Ганна Багряна - Дивна така любов, Ганна Багряна

— навіщо?..

Іще —

дурничка інша. Скарбнички ненажерливі

Було їх у мене кілька, тих скарбничок. Наприклад, одна, найбільша — у вигляді лева страшного, його паща — здалеку здавалося — аж вогнем палала, жадаючи спрагло купюр з найвищим номіналом — голод ними погамувати, ковтаючи живцем. Друга, менша, у вигляді поросяти тлустого, до себе менші гроші приймала покірно. Ще дрібніша — кошеня кумедне, персонаж із якогось старого мультика — для монет. Вряди-годи я виймала ті гроші, по кілька разів перераховуючи, розрахунки з зошита звіряючи, а тоді назад вкидала усе до скарбничок — аби до самого вершечка наповнювалися. Це така собі релігія грошова була, що реліквією у часі майбутньому стати б могла, — о, мої ідоли керамічні, мої боги статку і розкошів!.. Вкидання купюр і монет до отворів скарбничних, ненажерливих — завжди — на ритуал цілий — на священнодійство красиве — схожим було. Бо гроші для мене зі свободою необмеженою асоціювалися, — з грішми великими поїхала б, куди схотіла і чинила би так, як за потрібне чинити вважала, переконанням власним не шкодячи, ні в кого нічого не просячи, допомоги — собаці кістки — не чекаючи. Але тепер ось — я подумала — раптом:

Навіщо жити у світі — з грошвою тією пустопорожньою — коли музики величної довкруж себе не чуєш?..

Що мені за гроші оті, працею малярською накопичені, купити, аби музику — у життя своє — у серце — повернути?.. Аби сни яскраві — знову снилися?.. Куди — тепер — поїхати мушу, аби себе — знайти?!.

Дурничка іще одна. Намисто із кавалерів

Я не закохувалася більше. Але — у себе — закохувала.

Викладачі, художники, письменники, музиканти… Політики-лікарі-пліткарі, невдахи-бізнесмени…

Завжди із азартом заповзятого колекціонера діставала їхні знімки. Ніхто з них навіть гадки не мав — про таке моє варварське захоплення. Там, де на фото вуста у кавалера були, проколювала гол-кою-циганкою тоненький отвір, крізь який протягувала спеціальну капронову нитку — кольору яскраво-червоного.

Думала, що у прийдешньому далекому — можливо, коли стану до жахливого зморшкуватою, хворобливою старою — дістану з рипучої дерев’яної скрині оце незвичне фотонамисто і малювати почну — кожного з тих, крізь чиї вуста свою отруйну молодечу хіть, свою вбивчу звабу і зневагу — пропустила колись. Поверну час і вчиню якусь нову — непристойну й маразматичну — магію.

Зло у мені, що із насіння дикого виростало, обшир любовний забур’янювало всуціль.

Кавалери безпорадні — вривалися в моє життя нестримним вихором емоцій та зізнань палких, але про любов розповідаючи — наче крига вогню — любові власної страшилися, тікаючи по тому — не від мене, від себе самих — непомітно розчинялися у вирі чужих життів.

І я — розчинялася. За жодним із них не шкодуючи по-справжньому, бо жодному із них — ніколи не вірила. Не шукала правди у словах чоловічих красивих. У сльозах чоловічих — невидимих. Бо — немає правди на світі. Бо все на світі — брехня. Навіть — любов. Брехня. Немає — любові. Так я тоді думала.

А потай — сумувала — за Нестором. Зло у собі — для нього — шукаючи — у розпач впадала глибокий — від безсилля власного.

Усе було не так, як хотілося — мені.

Але було все так, як не могло не бути. Як — по-іншому — бути не могло.

Не змінився за майже сім років. Тільки снігу у волоссі — вже помітно — побільшало.

«Знаєш, — каже, — я трохи шкодую, що так усе сталося».

«Знаю», — відповідаю. Зухвальства власного не криючи. Бо — що мені тепер?..

«Картини твої… вже інші, наче — не твої зовсім…», — щось важливе для мене договорити не наважується. Але — розумію його — з півречення, з погляду одного-єдиного.

«Раніше я тільки сни свої малювала, тепер — просто малюю. Бо сни — не сняться більше».

«Відколи? — допитується. — Відколи — не сняться?»

«Відтоді — як художницею справжньою стала!», — випалюю напівістерично. В обличчя його полум’ям гарячим — наче дракон казковий — дихаю, ініціацію нову вигадуючи — отак тобі й треба, непосвяченому у таємниці серця мого, у нові мої таємниці! — аби знав, як знущатися, як — до попелу — мене — знищувати!.. отак тобі… треба…

Зло — у собі — для нього — шукаю.

Але зла — у собі — для нього — не знаходжу — більше.

Зло моє — наче золото землі — вичерпне.

«Скажи, що я зробити годен, аби сни твої назад повернути?..», — Нестор запитує, у самісіньку душу мені очима зволоженими зазираючи. Найвразливіші нерви на серці моєму відчайдушно поглядом отим лоскоче.

Пан Збігнєв укотре повз мене проходить, підморгуючи смішно. Так, ніби певності набув — щодо власної, аж надприродної якоїсь, мольфарської чи, може, й характерницької магнетичності, що тільки «нехарактерним» чоловікам притаманна буває. Дивлюся на нього зі співчуттям. Зі співчуттям погляд від нього відвертаючи.

«Що я зробити для тебе можу, скажи?..», — Нестор ніяк не заспокоїться. Німець один вайлуватий на мене витріщився — може, чекає, коли із заціпеніння нарешті вийду, відійду і усмішкою привітною щедро наділю його, про кокетство жіноче — все ж таки — пам’ятаючи.

«Скажи…», — Нестор просить.

Довкола світу нашого снують митці — мерці! — жучки із банок бляшаних випущені — на світ Божий «перстом Божим всеблагим» — гріхи невідпущені на полотнах увічнюють — вічними стати хочуть — але вічними — ніколи — не стануть. Бо картини — як люди — як сни людські — як час — згорають — колись — фанатично — дотла. І не залишається від них нічого —

окрім купки попелу,

окрім праху, вітром понад світом розвіяного.

«Несторе!» — за руку його хапаю зопалу. Здається мені, що — голосно надто, хоч насправді — зовсім-зовсім тихо — благаю:

«Давай утечемо звідси… поки — не пізно… поки — не почалося…»

«А картини — як?», — дивується, усе ще химерам людським вірячи наївно.

«Картини, — усміхаюся