Ганна Багряна - Дивна така любов, Ганна Багряна

Але — не озирається.

«Агов, я — до тебе прийшла!» — вже голосніше гукаю.

І він — чує. Бо —

«Хто ти?» — мене запитує,

не озираючись.

І тоді я підходжу до нього близько-близько, за спиною опиняюся і пошепки відповідаю:

«Відьма я солтанівська».

І тоді

він

озирається.

Перед ним я стою. Ота, що теперішня. Одна. А друга — ота, що справжня. Усміхаємося. Обидві. Тільки перша я, старша — звабливо, зуби білосніжні показуючи. А друга я, мала — весело, ротом беззубим.

Музикант виноградний чоловіком дорослим став. Доки — мене (чи обох нас?) — тут — не було. Плечі широкі, руки сильні, просивінь у волоссі, неголеність на щоках, втома — на серці… Але очі його не змінилися зовсім. Ті самі — очі. Живі.

«Я тебе приворожити прийшла. До дівчини однієї».

«Приворожити? Навіщо?»

«Бо вона тебе любить сильно»…

Не сміється вже — як тоді голосно сміявся з мене. Навпаки — серйознішає після слів моїх — може, всі ці роки тільки й чекав — одну й ту саму мелодію із серця свого викликаючи — коли до нього знову прийду. Я — справжня.

…Віко фортепіанне важке опускається на клавіші чорно-білі…

Плаща шкіряного довгого — байдуже, що осінній — одягає. Парасольку довгу бере. Не говорить нікому про повернення своє. Кому — говорити?.. Жінки дощової — немає.

І ми йдемо. Удвох. Він парасолю розкриту наді мною тримає, а я тулюся до нього, наче до рідного. Лісом йдемо… Серпанок зі снігу шлях заступає. Але — не шкодить. Музика однакова у серцях нам звучить. І це — найважливіше…

Сосни — мовою таємничою — до мене — знову — озиваються — привітно. В обійми кличуть. І я — «Почекай!» — супутникові своєму кажу — і до сосни найвищої підходжу — обіймаю. І сльози гарячі по корі її течуть… мої — сльози… І радісно так. Так легко. Так — запаморочливо… Запах смоли вдихаю — очищення — глибоке — внутрішнє — переживаючи. Забуваю — про все на світі. Вже ніщо — так як запах оцей сосновий — важливим не здається мені. Стою отак — ув обійми свої солтанівські красуню лісову захопивши — що й часоплину не відчуваю геть. Час — зупинився. У точці одній маленькій застиг. Не рухається більше. І щастя таке невимовне — безмежне, як Бог — із кимось іще — з рідним кимось — навпіл розділити — бажаю щиро…

Агов!.. А де ж мій музикант подівся?.. На стежку вибігаю… І — бачу — силуети два — у далині засніженій — повільно — зникають. Він — високий, статечний. І вона — поруч — мала така — за кроками його широкими — підстрибує — кумедно… Під парасолькою великою йдуть… І музика — піднесена — звучить — у серцях їхніх — одночасно…

«Поче-е-е-ка-а-айте-е-е!», — гукаю, аби зупинилися.

I — біжу… Я — ота, що теперішня — за собою колишньою — на підборах тонких — стежкою лісовою — вузенькою — біжу — себе справжню наздоганяючи…

Що я про нього знаю, про музиканта оцього виноградного? — дорогою розмірковую. Тільки те, що Наталка, старшокласниця солтанівська, колись була закохана у нього по самі вуха. Ну і ще трохи — оте, що сама бачила… що чула. А більше — нічого. Навіть — імені його. А він? Що він про мене знає?..

Грудень 2008 — січень 2009, Київ-Софія

Про автора

Анна Багряна — поет, прозаїк, драматург, перекладач. Народилася 1981 р. у м. Фастові Київської області. За освітою — філолог (закінчила Київський Національний університет ім. Т. Шевченка).

Авторка 5 поетичних книжок, роману «Етимологія крові» (Київ, 2008), книги оповідань для дітей «Анна Багряна про Марію Заньковецьку, Олену Телігу, Вангу, Марію Приймаченко, Славу Стецько» (Київ, 2010), лібретто до мюзиклу «Глорія» (Донецький національний академічний український музично-драматичний театр, 2010), а також низки оповідань, новел, драматичних творів, опублікованих в літературних часописах, альманахах та антологіях. Твори перекладені багатьма мовами. За роман «Етимологія крові» була нагороджена Міжнародною україно-німецькою премією ім. О. Гончара та III премією конкурсу «Коронація слова — 2008». Лауреат Міжнародного літературного конкурсу СФУЖО ім. Марусі Бек (Канада, 2009). За книгу перекладів вибраних поезій Елисавети Багряної отримала нагороду «Срібне перо» (м. Варна, Болгарія, 2009).