Ганна Багряна - Дивна така любов, Ганна Багряна

Бабусі моєї — немає…

«Повернулася», — тихо батько каже.

Мама голову — від шиття — підводить.

Повернулася я.

Очима — вологими — на мене — дивляться — удвох — наче — вагаються: чи — їхня іще… чи… вже — чужа?..

«Ваша», — кажу їм. І сама слізьми — важкими, пекучими — заливаю домівку, що колись і моєю домівкою — була…

Назустріч мені йдуть, обіймають міцно, до себе притискаючи: їхня!..

Сльози наші докупи зливаються — у море одне — велике, бездонне.

Любов рідних — дивна така — усе прощає…

«Борщу тобі розігрію, мабуть, зголодніла в дорозі… без м’яса борщ…», — мама мені каже.

Мама?!! — мені?!! — КАЖЕ?!!!… Голосом своїм справжнім?!!.. Не вірю! Не може… бути… такого…

«Мамо! Ти — говориш?!.» — запитую схвильовано, подивування радісного не приховуючи.

«По смерті бабиній… заговорила…», — відповідає.

Нічого у мене не запитують. Бо — навіщо?.. Я ж — тут. Тепер. Повернулася.

«Збігаю Руслана провідаю, доки борщ грітиметься», — до дверей, наспіх кожух на плечі накинувши, напрямок свій скеровую…

«Не ходи!», — мама мене за рукав хапає, очі її тривогу безмежну, безвихідь гірку для мене віщують.

«Не ходи…», — тихо повторює.

Жах — по тілу моєму струмом гарячим — проходить.

«Чому, мамо?!.» — кричу.

«Тому що — мертвий він»…

О Господи, жорстокість твоя — наче любов твоя — безмежна!.. Квіти добра твої зів’яли вже давно, на квіти зла — смородом важким — перетворені… А ти — не бачиш… хіба — не бачиш, Господи… Боже милосердний… кате страшний?!.

«Сьогодні — рівно два роки буде, як помер Руслан. У Різдво позаминуле сам на себе руки наклав. На клені, що над помийницею ріс, — прости Господи його душу грішну, — повісився…»

«Чи перед смертю своєю він… мені… переказував… щось?..», — долаючи клубок глевкий, що у горлі моєму застряв, запитую в матері.

До кімнати найдальшої — вглиб — мовчки йде і звідти — портрет — малого Руслана — усміхненого — з очима блакитними — великими — чистими — мій подарунок — йому — різдвяний — виносить…

«Ось. Усе, що просив… передати… тобі…».

«І що тепер буде?», — хвилювання Русланове пригадую. І — боязко мені стає. Так, ніби пекло прірву свою чорну — пащу беззубу ненажерливу — вже — перед ногами моїми — розверзло…

Що — тепер — буде?!!

Усміхається мені з портрета друг найвірніший — приязно, довірливо, закохано… Бо — любив мене…

І — тоді —

«Вибач» —

кажу —

намальованому,

йому —

як він колись — живій мені — сказав був…

Сльози зсередини спазмами — мене — душать… Зашморг тугий — його — задушив… Руслана — немає вже…

Каблучку — що на Різдво моє сімнадцяте ним подарована — із пальця середнього — скидаю повільно — і — до шкатулки дитячої — із прикрасами аличевими — ховаю…

Під ліжко бабине зазираю. «Патіхвон» — на місці стоїть. Речі людей переживають, — невтішно як… Платівка сонна байдуже мене вітає. Увімкнути, пригадати музику дитинства свого хочу… Але «патіхвон» старий — пальцям моїм — не підкоряється вперто. Зламана голка, об долівку відбиваючись, губиться під ліжком. Нічого не вийде — без бабці…

І тоді — я — з хати — надвір — через ліс — де — сосни мої високі — мовчать напружено — біжу — об корчі підборами тонкими спіткаючись — у сніг — у землю вгрузаючись — біжу — стежкою — з дитинства знайомою мені — так — бігла — колись — давно… падаю… підіймаюся… кожух обтираю від снігу й голок сухих соснових… і — повільно йду… і — знову біжу — музику — свою — загублену — себе — справжню — шукаючи… сльозами очі заливаю — навпомацки іду… на поклик… на голос нечутний… до двору знайомого… на дзвінок — тисну… у двері стукаю…

I — жінка дощова — у плащі прозорому — назустріч мені — не виходить… до хати — не кличе…

І тоді — обережно — ручку дверей опускаю… відчинено… порожньо — довкола… на кухні — полумисок — без грон виноградних…

І — музику — чую — знайому — рідну — далеку — близьку — що мене — у мені — пробудити здатна…

Коридором іду. І довгим, наче життя бабусине, той коридор здається мені… І голосніше музика грає, у інший світ гукаючи малу мене, Надію… І байдуже вже: чи дубові в тій хаті шафи, чи горіхові. Чи квітки на шпалерах до килимів пасують… Просто на поклик серця свого йду, ні на що не зважаючи.

I — музика — все — голосніше — і — голосніше — мені — звучить…

У кімнаті просторій опиняюся. Праворуч — вікно широке з віконницями розчепіреними, праворуч — фортепіано стоїть. А за фортепіано — хлопець виноградний… сонату «Місячну» грає, вже третю її частину — оту, що найбільше напруження і сум’яття душі людської передає звуками.

Пальцями по чорно-білих клавішах б’є, народження моє двадцять п’яте — з глибини найглибшої — вибиваючи…

…І — уриваются звуки оті — несподівано…

Мовчить він, не озираючись. І я мовчу…

Сльози бурулькові зі стріхи падають, по віконницях химерно танцюючи. Музикант — у хаті — не один — тепер… На порозі — тут — у кімнаті його просторій — дівчинка — років семи-восьми — стоїть. Смішна така. У курточці болоньйовій, у спідничці короткій, колготи теплі на колінах брижками узялися.

На волоссі темному, у дві коси тугі заплетеному, вода небесна блищить, по лобі і щоках цівочками тонкими стікаючи.

Очі її — дівчинки тієї — світові цілому — музиці живій, величній такій — назустріч — відкриті широко. Зелені очі її — чисті.

«Прийшла