Ганна Багряна - Дивна така любов, Ганна Багряна

Роман-соната «Дивна така любов» написаний під звучання «Місячної сонати» Бетховена. Відтак кожен розділ тексту відповідає за своїм настроєм кожній із трьох частин сонати.
Дія роману починається у передмісті Києва. В родині сільського вчителя на Різдво народжується дівчинка Надійка. Під час важких пологів мати стає німою. Дівчинка росте відлюдькуватою, дивною. За це односельчани кажуть на неї «відьма». Випадкове знайомство з київським художником Нестором розкриває дивовижний Надійчин талант: вона переносить на чисте полотно свій різдвяний сон, і це — її найперший, найдивовижніший малярський витвір.
Попри заборону батьків Надія тікає до Києва вчитися малювати, а потім вступає до Краківської художньої академії. Вона стає відомою європейською художницею, але кожен новий успіх лише віддаляє її від себе — справжньої, веде до згуби. Надія втрачає зв’язок з малою і великою Батьківщиною, ігнорує свою родину. Це призводить до втрати таланту і кохання. Але знайома музика вперто продовжує звучати у Надійчиному серці. А отже — є надія.

Дипломант конкурсу романів, кіносценаріїв, п'єс та пісенної лірики про кохання «КОРОНАЦІЯ СЛОВА — 2009»

«Коронація Слова» створює для вас нову хвилю української літератури — яскраву, різножанрову, захоплюючу, — яка є дзеркалом сьогодення і скарбом для майбутніх поколінь.

Юрій Логуш, Голова Правління З АТ «Крафт Фудз Україна», ініціатор проекту

Всеукраїнський конкурс романів, кіносценаріїв та п’єс «Коронація слова» був заснований за підтримки бренду найпопулярнішого українського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу — сприяння розвитку новітньої української культури.

Література, кіно і театр обрані не випадково, адже саме ці жанри є стратегічними жанрами культури, що формують і визначають зрілість нації.

Метою конкурсу та його завданням є пошук нових імен, видання найкращих романів, стимулювання й підтримка сучасного літературного процесу, кіно й театру, і як наслідок — наповнення українського ринку повнокровною конкурентоспроможною літературою, а кіно й театру — якісними українськими фільмами й п’єсами.

www.kraftfoods.com.ua

Анна Багряна

Дивна така любов

Роман-соната Можеш нічого не казати. Просто почуй мене. І цього — вистачить.

І. Відьма солтанівська та дурнички усякі

Коли пуповину різали, казала мотовилівська повитуха Кукурудзиха, мати від болю конала, кричала страшно — аж голос їй тоді відняло. А мені — хоч би що. Усміхалася до світу, впускаючи довірливо крізь тонкі повіки перші промені штучного сонця.

Я народилася опівночі. На Різдво. У сильну завірюху. При старій запилюженій лампі баби Кукурудзихи. Моїй мамі пощастило, бо вже вранці наступного дня у Мотовилівці відключили електрику.

Надійкою назвали. Бо, певно, сподівалися від мене чогось. Рідні мої. Надію на мене якусь мали.

Отже, я усміхалася… А чого б не радіти, коли з темряви на світло виходиш? А що несправжнє, несонячне — байдуже тоді було.

Батько розсердився на маму, бо сина чекав, а не мене. Але ж спільна їхня вина — що так сталося. Неповінчаними вони зачаття учинили. Стихійно, похапцем. Згоди у Бога не поспитавши. От і мають — відьма їм народилася. Але хто про те знає? Поки що — ніхто.

На позиченій машині додому їхала, закутана з головою у нову пухову ковдру. Сам батько віз, хоч і не дивився, кого везе, лише — на дорогу, аби в яму чи в яку іншу халепу не вскочити. Мало там що. Снігу намело тоді за ніч — здоровенні кучугури та й морозець добрячий прихопив. Їхалося. Слизько. А батько давно не кермував. Відвик від машини. Ось чому і не дивився, кого везе.

А вже як привіз нарешті — тоді й роздивлятися почав. Себе у мені впізнавати. І, відшукавши у певнім моменті, під певним освітленням — а хоч би натяк скупий на якусь між нами подібність, — ніби трохи заспокоївся. Змирився, що не син. Що — я.

Маму мою довго лікували від німоти. Татко разом з бабусею Софією, тещею своєю законною, — геть виснажилися були у тих клопотах. Спокою не знаходили. Безпорадними почувалися перед невідомою їм силою. Кликали знахарок усяких до нашої хати. Травників, які зіллям гірким людей лікують. Одна баба-шептуха із Оленівки прибула, довго «хоробу» вишіптувала, але — намарно. Гроші взяла і поїхала собі, а мама так і не заговорила. Шептуха нічого їй тоді не вишептала, хоч і казала: «на ранок хороба вийде». Дурна — не вийшла.

Коли мама сказати щось хотіла, то записувала на папері олівцем — так, наче листи родичам здалеку пишуть, аби не забували. Але у роботі німота їй не заважала, швидше навпаки — ще й подругою вірною стала їй та німота. Бо працювала мама тоді на швейному заводі у Фастові. Тобто швачкою була. Швачці мова не потрібна. Лише руки. Головне — аби не ледачі. А чому кажу на мовчанку «подруга»? Бо коли мовчиш — ніхто твоїх думок потаємних не знатиме, твоїх мрій і намірів грішних, про які, мову маючи, неконтрольовано вибовкати можеш.

Батько мій у солтанівській школі учителем математики працював. Там без мови не обійтися. Учні його любили за те, що добрий із ними був, що любив багато розповідати усього цікавого — усього того, що належить, так би мовити, до розряду речей позаматематичних, — про життя риби у замерзлому ставку, про лісових потерчат і духів предків, про траву високу і черепи важкі під курганами. Те, що його хвилювало. У що сам, можливо, вірив неохоче, із застрогою чи певним сум’яттям.

Бабуся Софія по господарству поралася і мене доглядала. Іще з нами жив дід Гришко — її чоловік, мами моєї батько. Високий і засмаглий, з грубим голосом і гучним хропінням. Дід, іще хлопцем, «на фронті» воював, але розповідати про це не любив. Я тільки шрами його кілька разів бачила — на ребрах і передпліччі. Чула, як зітхав уві сні — певно, щось із минулого свого додивляючись… Неписьменними були батьки мамині, неграмотними, проте тямили трохи у мистецтві світовому — може, це десь на підсвідомому рівні у них було, хто знає. Коли людина до землі прив’язана, то завжди птахам заздрить — що мову неба розуміють. Отак і старі мої. До неба прагли. Шукали навпомацки — чогось високого. І — знаходили… Доки мама з татком — і прісно, і звикло — відбували свої трудові будні, ми утрьох — я, баба і дід — слухали… Бетховена. Це була така послідовність звичних для нас дій: мама прокидалася вдосвіта, довго лахами своїми шаруділа, через дві кімнати по тому на кухню йшла, з гуркотом зачіпаючи то стіл, то стілець, а відтак уриваючи сон дитячий, себто мій сон. І ніби вже з якогось виміру потойбічного — долинав до мене приглушений гуркіт кухонного причандалля.