Еміль Золя - Пастка

class="p1">Вона була сухою, як жердина, провадила самітницьке життя за одноманітною роботою, ноги жодного чоловіка не ступало в її домі після того, як жінка овдовіла, і водночас вона була одержима брудними думками, манією двозначних слів і непристойних натяків, таких складних, що лиш сама могла їх втямити. Бош, нахилившись до неї, тихенько попросив пояснити йому, що вона мала на увазі, і та відповіла:

— Авжеж, молоденька цибулька... Гадаю, цього досить.

Далі почалася серйозна розмова. Кожен говорив про свою роботу. Пан Мадіньє вихваляв картонаж: у цьому ділі є справжні митці. Для прикладу описував подарункові коробки, зразки яких він бачив, — дивовижні й вишукані. Однак Лорійо посміхнувся: він дуже пишався тим, що працює із золотом, і ніби бачив його відблиск у себе на пальцях і на всій своїй особі. До того ж, сказав він, у давні часи ювеліри носили мечі, і навмання назвав ім’я Бернара Палісі, до пуття навіть не знаючи, ким саме він був. Купо, своєю чергою, розповідав про флюгер, шедевр одного свого товариша. Він складався зі стовпчика, на якому був сніп, кошик з плодами й прапор — усе це, далебі, як справжнє, зроблено всього-на-всього з вирізаних і спаяних докупи шматків цинку. Пані Лера, крутячи колодку ножа між пальців, показувала Вишкваркові, як робиться стебло штучної троянди. Тим часом голоси гучнішали, гості перебивали одне одного. Над усім тим гамором підносився лункий голос пані Фоконьє, яка саме скаржилася на своїх робітниць і одну ученицю-підтіпанку, яка вчора знову пропалила праскою два простирадла.

— Усе це, звісно, добре, — крикнув Лорійо, вдаривши кулаком об стіл, — але золото є золото.

І в тиші, що запала після проголошення цієї істини, було чути тільки голос панни Реманжу, яка продовжувала:

— Тоді я піднімаю їм спіднички, прошиваю зі споду... У голівку втикаю шпильку, щоб прикріпити чепчик... От і все. Продають їх по тринадцять су.

Про своїх ляльок вона розповідала Халяві, щелепи якого мололи повільно, мов жорна. Та чоловік і не слухав, тільки кивав головою, слідкуючи за офіціантами, щоб ті, бува, не забрали тарілок, які він ще не встиг підчистити хлібом. Якраз доїли фрикандо з підливою та зеленою квасолею, і тепер подавали печеню — двоє кістлявих курчат, викладених на ложі з хрінниці, що зів’яла й присмажилася в печі. Надворі, на високих вітах акацій, догорало сонце. Зелений відблиск у залі густішав від випарів зі столу, заляпаного вином і підливою та заваленого горою посуду. А вздовж стіни брудні тарілки, порожні пляшки, зіставлені туди офіціантами, здавалися сміттям, яке гамузом змели зі скатертини. Було дуже жарко. Чоловіки познімали свої сурдути і далі їли в самих сорочках.

— Пані Бош, прошу вас, не перегодовуйте їх, — мовила Жервеза, яка майже весь час мовчала, наглядаючи здалеку за Клодом і Етьєном.

Вона встала й підійшла на хвильку до них, спинившись за стільцями хлопчиків. Діти ж нічого не розуміють, вони їстимуть цілий день, не пропускаючи повз рот жодного шматка. І сама відрізала й поклала їм трохи курячої груднинки. А матінка Купо сказала, що нічого страшного не трапиться, якщо вони разочок дадуть собі волю й переїдять. Пані Бош пошепки докоряла чоловікові, що він нібито вщипнув за коліно пані Лера. Ох цей крутько й розгулявся! Вона добре бачила, як його рука ковзнула вниз під стіл. Якщо він спробує зробити це знову, то їй, Бог тому свідок, не забракне зваги торохнути його карафкою по голові.

Усі мовчали, тільки пан Мадіньє просторікував про політику.

— Їхній закон від тридцять першого травня — це просто ганьба. Тепер, щоб проголосувати, потрібно два роки прожити на одному місці. Зі списків виборців викреслено три мільйони громадян... Мені казали, що насправді Бонапарт і сам дуже роздратований, бо любить свій народ, і він уже не раз це доводив.

Пан Мадіньє був республіканцем, але шанував Бонапарта через його дядька, людину, подібної до якої вже більше ніколи не буде. Вишкварок розпалився: він працював у Єлисейському палаці й бачив Бонапарта так, як зараз бачить Халяву, лицем до лиця. І що ж! Пика в цього президента, як у першого-ліпшого поліцая-віслюка, еге ж! Кажуть, він збирається їхати до Ліона. Чудово було б, якби він скрутив там собі карк у якійсь канаві. Щоб розмова не переросла у сварку, довелося втрутитися Купо:

— Та годі вам! Невже ви не вигадали нічого розумнішого, крім як зчепитися через політику?!.. Політика — це такі собі ігрища! Хіба це нашого розуму діло?.. Та поставте кого завгодно — короля, імператора чи й взагалі нікого, — я однаково зароблятиму свої п’ять франків, їстиму, спатиму, чи не так?.. То навіщо ж сваритися?

Лорійо кивав головою. Він народився того ж дня, що й граф Шамборський, 29 вересня 1820 року. Цей збіг не давав йому спокою, пробуджував у ньому химерні марення, в яких він пов’язав відновлення у Франції монархії зі своїми власними гараздами. Він ніколи не говорив, на що, власне кажучи, сподівається, але давав утямки, що це буде щось надзвичайно привабливе. Всі свої бажання, які він не мав змоги задовольнити, Лорійо відкладав на потім — «коли повернеться король».

— До того ж, — говорив він, — одного вечора я бачив графа Шамборського.

Усі обернулись до нього.

— Саме так. Чоловік міцної статури у пальті, приємний на вигляд... Я був у Пекіньо, мого друга, що продає меблі на Великій вулиці Шапель... Граф Шамборський за день до того забув там парасольку. Отож заходить він і каже щось на кшталт: «Чи не повернули б ви мені мою парасольку?» Боже мій! Так, то був він, Пекіньо дав мені слово честі.

Ніхто з присутніх не висловив найменшого сумніву. Подали десерт. Офіціанти, прибираючи зі столу, гучно тарабанили посудом. Раптом пані Лорійо, яка досі поводилася цілком пристойно, як справжня пані, вигукнула «Чортів незграба!», коли один з офіціантів, забираючи зі столу тарілку, чимось капнув їй на шию. Ясна річ, її шовкову сукню зіпсовано. Пан Мадіньє мусив оглянути її спину, але він заприсягся, що там нічого не було. Тепер посередині столу стояла салатниця з безе в заварному кремі, а по боках — дві тарілки із сиром і дві тарілки з фруктами. Перепечені безе, що плавали в жовтавій рідині, викликали справжній захват: такого ніхто не чекав, усі погоджувалися, що десерт просто шикарний. Халява й далі їв. Сказав принести ще хлібину. Впорав обидві тарілки сиру. А коли в салатниці лишився крем, він попросив передати її й