Уляся Смольська - Назавжди, Уляся Смольська

          – Гаразд, – погодилася я.

          – Ще одне, – начальниця зробила паузу, немов збиралася виголосити важливу промову. – Якби так раптом ти зі своїм залицяльником не зійшлися характерами ...

          Я підняла брови і здивовано дивилася на неї.

          – Ну, всяке трапляється, – вона знизала плечима. – Так ось. Можеш і йому мій номер написати. Чує моє серце, що мій четвертий шлюб летить коту під хвіст. Пора вже починати підшукувати кандидатуру на посаду п'ятого чоловіка.

          Її слова шокували мене. Дати номер Леона?! Їй?! От нахабна! Так відкрито заявляє про це! Навіть не підозрювала, що така ефектна жінка, як вона, не здатна бути самодостатньою без присутності чоловіка поруч.

 ***

          Коли я повернулася додому, мама готувала вечерю. У квартирі пахло чимось нереально смачненьким.

          – Що так апетитно пахне? – запитала я у мами, коли зайшла на кухню.

          – Привіт, Діано! – мама зосереджено поралася з тістом. – Давно повернулася?

          – Тільки що, – відповіла я. – Давай допоможу. Що готуєш?

          – Ось, вирішила в дорогу спекти пиріг для тебе, – мама взяла ніж і почала нарізати цибулю.

          – Здається, там уже один печеться, – я зазирнула в духовку.

          – Так, так, яблучний, – стурбовано відповіла мама. – Я подумала, що не завадить нам поласувати ще й м'ясним, – вона подивилася на мене й усміхнулася.

          – Ма, ну чого ти? – я підійшла до неї і обняла. Знаю, що коли вона нервує, то починає готувати.

          Мама підняла на мене погляд, повний сліз.

          – Це все через цибулю, – схлипуючи, відповіла вона. – Ненавиджу її шинкувати.

          – Давай я, – забрала у неї ніж і взялася до роботи.

          – Сонечко, я так хвилююся за тебе! – нарешті вимовила мама, трохи заспокоївшись. – Ти будеш так далеко від нас з татом. Сама ...

          – Ну, не одна, – ледь чутно промовила я.

          – Що кажеш? – перепитала вона, виймаючи пиріг з духовки. – Не почула тебе.

          – Та так, нічого важливого, – я закінчила різати цибулю і включила воду, щоб сполоснути руки, – бурмочу собі під ніс.

          – Ти речі склала? – стурбовано запитала мама. – Нічого не забула?

          – Мам, ми ж не в середньовіччі живемо! – з усмішкою відповіла я. – Якщо і забуду щось, то відправиш мені поштою. Ну, в крайньому випадку, передаси автобусом.

          – Доню, ти така вже доросла! – вона погладила мене по голові. – Коли ти встигла вирости?

          – Коли ви з татом були на роботі, – пожартувала я і розсміялася.

          – До речі, про тата, – мама подивилася на годинник, що висів на стіні. – Уже дев'ята година доходить. Де він затримується?

          – Зараз наберу його, – сказала і вийшла з кухні.

          Зайшовши до своєї кімнати за телефоном, побачила, що на ньому блимає лампочка сповіщень. Це було повідомлення від Леона:

          «Не можу дочекатися нашої зустрічі! Л. »

          Я всміхнулась. Він і далі був підписаний в моїй телефонній книзі, як «Цар Леонід».

          – Кохана, я вже вдома! – почувся голос батька з коридору.

          – Привіт тато! – я вийшла з кімнати до нього. – Ти так пізно.

          – Наша старенька вже доживає своє, – тато роззувся і попрямував на кухню. Я пішла за ним. – Довелося мені трохи затриматися в гаражі.

          – Дорогий, я хвилювалася, – мама підійшла і поцілувала його в щоку. – Все в порядку?

          – Так. Думаю, що завтра без проблем доїдемо до вокзалу. Пора вже нам змінити авто, – тато сів на стілець. – Що так смачно пахне? Я вмираю з голоду!

 ***

          Я лежала в ліжку і намагалася заснути. Сон не йшов. В голові крутилася купа думок і безліч питань. Якось мені не по собі. Я відчувала страх перед змінами, які чекали мене. Переїзд в інше місто лякав мене. Як там мені буде? Чи зможу я жити в ньому? Яке життя чекає мене? Тут мені знайома кожна вуличка. Я з закритими очима можу пройтися по кожній із них. Що не скажеш про столицю. Велике місто на деякий час стане для мене новою домівкою. Цікаво, як виглядає Київ вночі?

          Доросле життя не така вже й радісна річ. Відповідальність і обов'язки змушують тебе робити те, що не хочеться. Хоча, з іншого боку, ти можеш пишатися собою, своїми досягненнями – в роботі, навчанні, в особистому житті, в кінці кінців. Головне – правильно розставити пріоритети.

          Сьогодні я підбадьорювала маму, Юльку, Світлану Петрівну. Добре, хоч тато тримається. Мені самій не завадила б зараз чиясь підтримка. Саме в цей момент, коли на мене напала печаль.

          Кого я обманюю? Я знаю, чиєю саме підтримки мені не вистачає. Леона. Його обійми заспокоюють мене, додають впевненості. Мені стає затишно на душі, коли я відчуваю, як його чоловічі руки міцно огортають мене. Начебто з'являється невидима стіна, яка захищає і дає можливість відновити сили.

          Думки про Леоніда допомогли знайти мені внутрішній спокій і незабаром я заснула.

***

          Прокинувшись, я потягнулася і подивилася у вікно. Нарешті, сонечко! Погожий день зробив настрій радісним. Хотілося ще трошки насолодитися теплом сонячних променів. Хоча вони вже не мали тої спеки, що на початку серпня, але завдяки їм з'являлося бажання всміхатися і радіти останнім годинам літнього дня.

          На блакитному небі, немов велетенські кораблі, пливли білі хмари. Спостерігаючи за їх течією, я наповнювалася спокоєм. Тривога, яка переслідувала мене останні кілька днів, відступила.

          Лежала на ліжку, дивлячись на небо крізь напівпрозорий тюль, і мріяла. Закрила очі, уявляючи себе на піщаному пляжі десь на узбережжі Італії. Ніжний вітерець пестив мою засмаглу шкіру, пустотливо граючи з волоссям – як малий бешкетник, який радіє своїм витівкам. Десь нагорі, високо в блакитному небі, кружляли стомлені сонцем чайки. Як в океані дельфіни, вони пірнали серед білих острівців–хмар, що пливуть по небу за вітром. Великий намет з легкої тканини захищав мене від палючих променів сонця. Час від часу прохолодний бриз приносив спокусливі аромати середземноморських фруктів, що ростуть в саду неподалік ...