Анрі Шарьєр - Метелик

міцних паперових упаковках. Випроставшись на покривалі, я переповідаю Клузіо й Матюретту деталі всього, що сталося зі мною з моменту прибуття на острів, та про домовленість із Туссеном. Клузіо, не подумавши, ляпає дурницю:

– Отже, втеча обійшлася в шість тисяч п’ятсот франків. Я віддам тобі половину, Метелику, тобто три тисячі, які в мене є.

– Ми тут не для того, щоб торгуватися. Доки в мене є грошва, я заплачу. Потім побачимо.

Ніхто з прокажених до нас не заходить. Світає. Приходить Туссен.

– Добридень. Можете спокійно вийти. Тут вас ніхто не потурбує. На кокосовій пальмі на найвищому пагорбі острова сидить чоловік, який стежить за появою човнів охорони на річці. Наразі нікогісінько. Доки там майорить біла ганчірка, отже, усе чисто. Якщо він щось помітить, то спуститься попередити. Можете назбирати плодів папаї й поїсти.

Я цікавлюся:

– Як наш кіль, Туссене?

– Ми зробимо його з дверей лазарету. Це важке зміїне дерево. Двох дощок буде досить. Ми вже затягли човен на плато під прихистком ночі. Ходімо подивимося.

Підходимо. Це чудовий човен до п’яти метрів завдовжки, зовсім новий, дві банки, в одній отвір для щогли. Вона важка, нам з Матюреттом довелося поморочитися, доки ми її перекинули. Вітрило й такелаж новенькі. На бортах вкручено кільця для кріплення потрібних предметів, скажімо, діжки води. Ми беремося до роботи. Опівдні кіль, який тягнеться від корми до носа, міцно закріплено довгими гвинтами й чотирма скобами, що в мене були.

Обступивши нас колом, прокажені мовчки спостерігають за нашою роботою. Туссен підказує, як слід робити, ми дослухаємося. На обличчі Туссена, яке нормальне на вигляд, не видно жодної рани, але коли він розмовляє, стає помітно, що рухається тільки одна, ліва половина. Він сам про це говорить і додає, що в нього суха проказа. Його торс і права рука так само паралізовані, він побоюється, що невдовзі паралізує й праву ногу. Праве око завмерло, немовби скляне, він ним бачить, але не може рухати. Я не називаю жодного імені прокажених. Можливо, ті, хто їх любив чи знав, ніколи не довідаються, що вони так жахливо розкладалися живими.

Працюючи, я весь час розмовляю з Туссеном. Ніхто більше не озивається. Лише раз, коли я, бажаючи міцніше закріпити кіль, хочу взяти петлі, які вони виламали з лазаретних меблів, один з них каже:

– Зачекай, не бери. Я порізався, коли виривав одну з них, там залишилася кров, хоч я їх і протер.

Один з прокажених полив їх ромом і двічі запалив.

– Тепер можеш брати, – каже чоловік.

Доки ми працюємо, Туссен каже одному прокаженому:

– Ти тікав кілька разів, розкажи докладно Метеликові, що треба робити, оскільки всі троє тікають уперше.

Той одразу пояснює:

– Відплив сьогодні ввечері дуже ранній. Приплив починається о третій годині. Коли смеркне, годині о шостій, ти матимеш дуже сильну течію, яка менш як за три години віднесе тебе приблизно за сотню кілометрів у напрямку виходу з гирла. Десь о дев’ятій маєте зупинитись. І, добре прив’язавшись до дерева в буші, перечекати шестигодинний приплив, це буде о третій ночі. Рушати в цей час не варто: течія буде заслабка. О пів на п’яту ранку постарайся дістатися середини річки. У тебе буде півтори години до настання світанку, щоб пройти п’ятдесят кілометрів. Ці півтори години – це твій шанс. О шостій, коли сходить сонце, маєш вийти в море. Навіть якщо сторожа тебе помітить, вона не зможе переслідувати, бо до піщаної смуги підійде якраз тоді, коли розпочнеться приплив: перейти мілину вони не зможуть, а ти вже будеш за нею. Отой кілометр випередження, який ти мусиш мати тоді, як тебе помітять, – це твоє життя. На цьому човні тільки одне вітрило. Що було на твоєму каное?

– Вітрило й клівер.

– Це важкий човен, він може витримати два клівери, один – трикутний від носа човна до низу щогли, другий, стаксель, – надувний на краю судна, щоб добре піднімався ніс. Виходь під усіма вітрилами носом проти морських хвиль: море завжди неспокійне в естуарії. Нехай для більшої стійкості твої друзі ляжуть на дно, а ти міцно тримай штурвал у руках. Мотузку, яка тримає вітрило, до ноги не прив’язуй, а пропусти через спеціально передбачене кільце й тримай тільки з петлею на руці. Якщо відчуєш, що сила вітру жене велику хвилю й ти можеш лягти на бік, ризикуючи перекинутися, не вагайся, відпусти все, тоді побачиш, що твій човен відновить рівновагу. Якщо таке трапиться, не зупиняйся, не зважай на вітрило, намагайся просуватися вперед, використовуючи силу вітру, з косим парусом і стакселем. І тільки в спокійних водах у тебе з’явиться час потроху скрутити вітрило, притягнути його на борт і рушити далі, знову піднявши. Ти знаєш дорогу?

– Ні. Знаю тільки, що Венесуела й Колумбія лежать на північному заході.

– Усе так, але вважайте, щоб вас не викинуло на берег. Голландська Ґвіана, що навпроти, повертає втікачів, Британська Ґвіана також. Тринідад – ні, але зобов’язує тебе покинути країну через два тижні. Венесуела повертає, змусивши попрацювати рік-два на будівництві доріг.

Я слухаю дуже уважно. Він розповідає, що час від часу сам намагається звідси вибратися, та оскільки він прокажений, його одразу ж відсилають. Зізнається, що жодного разу не доходив далі від Джорджтауна в Британській Ґвіані. Його проказу помітно тільки на стопах, де відпали всі пальці. Він ходить босоніж. Туссен просить повторити всі висловлені поради, і я безпомилково все повторюю. Тоді Жан Безстрашний запитує:

– Скільки часу він має йти до відкритого моря?

Я відповідаю першим:

– Я три дні йтиму норд-норд-ост. З урахуванням припливу це дає норд-норд, четвертого дня я поверну норд-вест, що дасть чітко західний напрямок.

– Молодець, – похвалив прокажений. – Минулого разу я витримав норд-вест усього два дні й опинився в Британській Ґвіані. Ідучи три дні на північ, ти пройдеш північніше Тринідаду чи Барбадосу, а там одразу, не зоглянувшись, проминеш Венесуелу й потрапиш у Кюрасао чи Колумбію.

Жан Безстрашний питає:

– За скільки ти продав човна, Туссене?

– За три тисячі, – відповідає Туссен. – Гадаєш, дорого?

– Ні, я запитую не для цього. Просто хочу знати. Ти можеш заплатити, Метелику?

– Так.

– У тебе ще залишилися гроші?

– Ні, це все, що в нас є, якраз три тисячі, які має мій друг Клузіо.

– Я віддаю тобі свій револьвер, Туссене, – пропонує Жан Безстрашний. – Хочу допомогти хлопцям. Скільки за нього даєш?

– Тисячу, – каже Туссен. – Я також хочу їм допомогти.

– Дякуємо за все, – каже Матюретт, дивлячись на Жана Безстрашного.

– Дякуємо, – каже Клузіо.

Мені стає соромно за свою брехню, і