С. Швець - Переяславська Рада. 1654

її брак, він вимушений був шукати допомоги ззовні і нарешті піти на злуку з якоюсь із сусідніх держав. Цієї точки зору дотримувалися в основному українські історики «народницького» напрямку, зокрема М. Грушевський та В. Антонович. Але, виходячи з інформації про російсько-польський союз 1647 року, ми мусимо відкинути й версію, яка передбачає приєднання саме до Росії. Іншим мотивом, пов'язаним із попереднім, було, на думку сучасних дослідників – прихильників гіпотези про приєднання України до Росії внаслідок договору 1654 року, вкрай тяжке внутрішнє і зовнішньополітичне становище України в 1653–1654 pp. Поразка під Берестечком у 1651 році була фактично катастрофою, після якої Україна так і не оговталася. Більш того, вона вже не могла самостійно боронитися проти Речі Посполитої. Тож перед гетьманом дедалі гостріше поставала проблема пошуків союзників.

До скрути, якої зазнав у ту пору гетьман, додалася загибель його сина Тимоша Хмельницького, а також втрата Молдавії, погіршення відносин з кримським ханом. Найбільш вірогідними союзниками України він вважав Московське царство і Османську Порту. Перевагу було віддано Москві, бо союз з одновірним православним царем видавався значно сприятливішим.

Тобто фактично, якщо не зважати на концепцію «возз'єднання», українська та російська історіографії висунули лише одну причину звернення України по допомогу саме до Росії – їх належність до однієї релігійної конфесії. Не заперечуючи наявності протистояння Європи та ісламського світу, мусимо ще раз наголосити, що воно від самого початку не було тотальним, до того ж у XVII столітті релігійні чинники починають втрачати свій вплив на політику – їх місце посідають національні, геополітичні, економічні та фінансові інтереси. Тому ми не можемо мотивувати українсько-російське зближення тільки одновірністю. Ймовірніше, що гетьман домагався від цього зближення не стільки союзу, скільки нейтралітету, точніше невтручання Москви в українсько-польський конфлікт на боці Польщі.

Якщо позицію України щодо союзу з Росією важко визначити, то з'ясувати позицію самої Росії в цьому питанні ще важче. Найчастіше мотив Росії для зближення з Україною визначають як суто ідеологічний: одновірність, твердження про монархів Російської держави як правонаступників Київської Русі, претензії московських державців на польський престол, а польських – на московський, реваншистські настрої з приводу програної Смоленської війни (1632). Деякі дослідники розглядають вступ Росії до українсько-польського конфлікту як засіб прорватися до Балтійського узбережжя і закріпитися там.

Усі ці пояснення погано узгоджуються з існуючою інформацією про внутрішній і зовнішньополітичний стан Московського царства в середині XVII століття. Положення правлячої династії було нестабільним. Романови сіли на престол щойно після династичної кризи з громадянською війною та іноземною інтервенцією, ще досить значною була опозиція новому царському дому, адже династія правила порівняно недовго (з 1615 p.). Земський собор 1649 року розпочав комплекс реформ, що торкалися всіх сторін життя російського суспільства, в тому числі релігійного, і були спрямовані на посилення царської влади. Скоріше за все договорами 1647 року з Польщею і 1649 року із Швецією сторони прагнули забезпечити зовнішню безпеку країни на час реформ. Безпосереднє втручання Москви в польсько-український конфлікт не на боці Речі Посполитої загрожував довготривалою війною, що у зв'язку з внутрішньою нестабільністю було особливо небезпечно.

Ні російська, ні українська історіографія так і не дала прийнятної відповіді на питання: чому Москва все ж таки наважилася піти на такий ризик?

Навіть якщо припустити, що Московське царство справді мало намір приєднати до себе Україну, постає питання: чи змогло б воно тоді це зробити? Адже крім Речі Посполитої проти нього воюватиме Кримське ханство, а можливо, і Швеція, та й у самій Україні експансіонізм Москви може наразитися на доволі сильний опір.

Загалом проблема українсько-російських відносин середини XVII століття містить чимало загадок і суперечностей. Більшості подій, що пов'язані з договором 1654 року і з українсько-російським зближенням у цілому, ми не в змозі дати однозначну оцінку, загальновизнане тлумачення. Очевидним є те, що українсько-російське зближення 50-х pp. XVII століття було вимушеним кроком як для української, так і для російської сторони.

Момент істини, або замість післямови

Події шведсько-польської війни 1655–1660 pp. (Першої північної) мало не завершилися розподілом Речі Посполитої Польської. У цій війні, що починалася як польсько-шведська, потім взяли участь інші держави, з-поміж яких були Московське царство і Українська козацька держава. Перша північна війна цікавить нас передусім у зв'язку з тим, що саме на її тлі яскраво відбився реальний стан українсько-московських відносин 50-х pp. XVII століття.

Війна ця почалася за надзвичайно несприятливих для Речі Посполитої обставин. Країна була виснажена семирічною війною з Україною, останню з яких (1654–1655) саме перед першою північною війною Річ Посполита програла. Як відомо, у цій кампанії проти Польщі виступали Україна і Московське царство. Яким чином Україна змогла використати Москву як союзника, це вже тема іншої розмови. Нас цікавить, як поводилися союзники і щодо Речі Посполитої, і в стосунках одне з одним.

Уже під час кампанії 1654–1655 pp. стало зрозуміло, що союз із Москвою існуватиме недовго. Обидві сторони часто претендували на одні й ті самі щойно завойовані території.

Каменем спотикання цього разу стали білоруські землі. Московський цар, звичайно, розраховував приєднати до Росії всі захоплені в Речі Посполитої території, але Богдан Хмельницький йому в цьому досить активно заважав (візьмімо хоча б випадок з облогою Львова 10 листопада 1655 p.), a потім став захоплювати південну Білорусію. У Поліссі розташовувалися козацькі залоги, уже запроваджувався адміністративний устрій на зразок українського, білоруська шляхта почала присягати Богдану Хмельницькому.

У цілому відносини між союзниками стали помітно прохолоднішими. І саме в цей час розпочалась Перша північна війна. Суперечностей між Річчю Посполитою і Швецією назбиралося чимало, щоб розпочати війну: тут і колишнє суперництво за контроль над Східною Прибалтикою, і взаємні претензії на трон (польських королів на шведський, а шведських на польський; обома країнами свого часу керували монархи династії Ваза) та ін. Ініціатором початку бойових дій цього разу була Швеція.

До початку Тридцятилітньої війни в Прибалтиці панував паритет між Річчю Посполитою і Швецією: перша мала найсильнішу в регіоні армію, але фактично не мала флоту, друга сильної армії не мала, але саме в неї був найсильніший на Балтиці флот. Під час і після Тридцятилітньої війни ця ситуація змінюється не на користь Речі Посполитої. Швеція створює