Пол Стюарт - Останній із небесних піратів

— Рухайся, та й годі — порадив Стоб. — І намагайся про це не думати.

Рук озирнувся через плече. Там, у моторошно-рябому мреві, старенький дрібногоблінівський ватаг сидів на коренищі дерева і голосно сперечався з порожнім повітрям.

Аж ось у крутняві тамтого мрева-мерехтіння попереду забовваніло світлякове дерево, та таке величезне, що в його стовбурі змогли прорубати ворота. Те дерево перетинало дорогу, відокремлюючи Присмерковий ліс від Східного сідала, яке зразу ж за тим деревом і починалося. Високо вгорі, над арковим входом, закінчувалася линва, до якої подорожанам довелося прикріплювати свої мотузки.

Тут відбували варту дві сорокухи, по одній з кожного боку воріт.

— Розв’язуйте ваші мотузки! — різко скомандувала одна з них, коли Маґда, Стоб і Рук підійшли до воріт.

Вони хутко виконали наказ. А ззаду вже надходили й нетряки.

— А зараз — до Спідніх рівнів Центрального торговища! — желіпнула друга охоронниця. — Горішні сідала тільки для сорокух! — І додала, погрозливо бликнувши жовтими очиськами: — Я вас попередила!

На диво прониклива атмосфера Присмеркового лісу тут уже послабила свій стиск, і Рукові проясніло в голові.

Примружившись, він задивився у морок за Світляковими ворітьми.

Найперше його вразив запах. Не дух смаженої кави із соснової живиці чи тілдер-ковбасок, що шкварчали на сковорідках, не витончені пахощі парфумів, не тяжкий дух шкіряних виробів, не масний запах оливи світників, а якийсь інший запах, достеменний сморід. Гострий, задушливий. Коли дув вітерець, сморід дужчав, потім він слабшав, але ніколи не зникав цілком.

Рук здригнувся.

— Усе буде гаразд, — шепнула Маґда, заспокійливо стискаючи йому руку. — Якщо держатися купи. Негайно на Центральне торговище!

Рук кивнув головою. Тут загострилися й решта його змислів, не тільки нюх. Після сум’яття Присмеркового лісу та притупленості змислів тут вони в нього так роз’ятрилися — не сказати! Повітря було занечищене, масне. Губами він чув його смак. Уші хапали кожен вереск, кожен писк, кожен відданий наказ і кожен виляск нагая — кожен моторошний зойк відчаю. Що ж до очей…

— Я зроду ще не бачив нічого такого! — пробуркотав Рук, коли троє мандрівників рушили одним із зладжених поміж деревами численних хідників, який заводив їх усе глибше й глибше у сповнене кипучого життя місто.

Вогні. Барви. Обличчя. Рух… Де тільки оком поведе, скрізь Рука вражала бентежна суміш дивних, приголомшливих картин. То була мовби велика клаптикова ковдра: ідеш і бачиш клаптик за клаптиком — себто образ за образом.

Блукай-бурмило у клітці. Лис на ланцюгу. Скримцьовані гнилесмоки. Куточки, де б’ються об заклад, і гральні столи. Мандрівні крамарі продають амулети. Дві сорокухи поляскують бойовими ціпами. А ось іще дві — одна озброєна великою булавою, втиканою гостряками. Жвава суперечка м іж дрібногобліном і нетряком. Лісове троленя заблукало і плаче за мамою. Тут продають шкіряні вироби, там — бересту; тут — свічки, там — діжки. Рундуки, де продаються такі наїдки та напої, про які Рук зроду не чув. Що воно таке — коктейль із деревною жабою? Або гоп-хлоп? І — о Небо! — який на смак темнолесницький чай?

— Нам сюди, — почув він голос Стоба, що показував на мальований знак угорі над їхніми головами.

Вони спустилися вниз трьома маршами розхитаних східців, що кривульками вели все вниз і вниз, аж поки вивели на гамірний хідник серед дерев. Перевантажений важезним тягарем усіх тих купців та продавців, гоблінів, печерників та тролів, що двома потоками рухались у протилежних напрямах, хідник угинався, підстрибував і розгойдувався, та ще й за кожним разом лиховісно рипів. Настрашений Рук хапався за поручні.

— Не дивися вниз! — застерегла Маґда, відчувши Руків неспокій.

Але Рук таки не стримався і зазирнув униз, у розверсті глибини. На три рівні нижче, у мороці, звідки линув гострий сморід, був уже ґрунт. І він весь мерехтів та ворушився, немовби сама земля якимсь дивом ожила. Вражений Рук збагнув, що десь так воно й було, адже весь лісовий діл нагадував суцільну живу масу жовтожарих звірят.

— Чав-чави! — злякано пробуркотів він.

Хоча досі Рук ніколи їх не бачив, але читав про них у трактаті Варіс Лодд, присвяченому блукай-бурмилам. Чав-чави полюють великими зграями і здатні водномить ізжерти тварину завбільшки з блукай-бурмила: м’ясо, вовну, кістки, ікла — геть-чисто все. Рук здригнувся, збагнувши, що це велике місто на деревах — Східне сідало — уповні забезпечує харчем тьму-тьмущу скупчених унизу кровожерних тварюк-стерв’ятників. Голова закрутилася від лихого передчуття, аж мусив міцно вхопитися за поруччя.

— Ходімо, гостривнику ножів! — підштрикнув Стоб. — Ніколи витрішки продавати.

Турнувши Рука в спину, він почимчикував хідником, а за ним подалися й Маґда із тремтячим Руком.

Ближче до Центрального торговища хідник розширювався, але просторіше чомусь не стало. І гомону побільшало. Хто йшов туди, хто звідтіля, хто переходив дорогу, тож-бо трьом бібліотекарським учням довелося добряче потовктися, аби добутися до воріт.

— Не губіться! — гукнув товаришам Стоб, пробиваючись до вузького входу на торговище.

— Легко сказати, — буркнула Маґда, потерпаючи, як би їх не розлучив новий наплив юрби. — Візьми мою руку, Стобе! — попросила дівчина. — А ти, Руку, — другу.

Стоб пропихався попереду, а Маґда з Руком намагались не відриватися від нього. Ворота помалу наближалися. Тепер вони не ступали, а човгали по мостинах, і з усіх боків їх тисла, штурхала юрба. Аж ось пірнули під арку… Хух! Увійшли!

Коли юрба випустила їх зі своїх лещат, Рук жадібно хапнув грудьми повітря. Подивився на товаришів і всміхнувся. Вони таки пробилися на Центральне торговище.

Зведене на платформі, яку тримали на собі, мов риштовання, зрізані посередині стовбури дерев, Центральне торговище було відкрите всім стихіям. Всіяне зорями небо видавалося