Пол Стюарт - Останній із небесних піратів

забутими смаками-присмаками його раннього дитинства, поки людолови ще не забрали його батька-матір: в уяві ожили сухарики з дубових пластівців, пропахлий димом мед лісових бджіл, байрак-ягоди — пальчики оближеш…

Тут і голоси лунали — гукали з тінявих глибин. «Іди сюди! — кликали вони, солодкі, як і оте густе, золотаво-рябе світло. — Руку! Руку!!»

Рук затремтів. Який знайомий, до болю знайомий голос!.. Туга втрати здушила горло.

— Мама? — тремким голосом озвався він. — Це ти, мамо?

Ліс проковтнув його слова. Мов крізь туман бачив він, як попереду Стоб махає руками, чув його гистеричний сміх, а ще чув, як Маґда заходиться нестримними риданнями.

— Весь час рухатись! — повторював він собі. — Вперед! Тільки вперед!

Рук намагався те все витрусити з голови, не зважати на голоси і просто дивитися вперед — але Присмерковий ліс, здавалося, мав над ним гіпнотичну владу, і з неї годі було вирватися.

А тоді він і сам незчувся, як задивився в непроглядну глибінь золотого лісу. Теплий легіт ворушив віти, і дерева, ронячи з гілля дивацький атраментовий пил, скрипіли, ба просто стогнали: тяжко-важко було їм нести тягар літ. Повітря невтомно крутилося і зітхало. І щось літало — чи хтось літав? — поміж тінявих стовбурищ.

Несподівано з мороку виступила дивна примарна постать. Мов зачарований, Рук із жахом зорив, як та мана наближається до дороги. На зубощирові-скрадайлу їхав привид, закутий у стародавній обладунок Лицаря-Академіка. От ніби раптом ожила котрась ілюстрація з бібліотечного сувою. На іржавому панцері не бракувало жодного приладу, гвинта чи важеля, жодної рурки; навіть у мреві Рук міг цілком виразно те все розгледіти. Він простяг руку і поплескав Стоба по плечу.

— Ти бачиш? — запитав Рук.

Але Стоб не озивався, а й далі мовчки верстав свій путь. Рук підбіг до нього.

— Лицар-Академік! Там, у лісі! Наближається до нас!

— Стули губу і йди не зупиняючись! — гарикнув Стоб. — А то сорокуха-охоронниця відріже тебе від линви. Ти ж чув їхні погрози.

— Він правду каже, Руку! — гукнула назад Маґда. Голос її захрип від плачу. — Це все незабаром скінчиться, якщо ми просто йтимемо, не зупиняючись, і не з’їдемо з глузду.

Рук озирнувся — Лицар-Академік щез. Але йому вчувалися притамовані зітхання та глузливі пошепти, а ще, хоч би куди глянув, краєм ока він схоплював якийсь рух. Та, коли намагався зосередити на ньому погляд, той рух припинявся, і він не бачив нич.

«Невже щось і справді є в Присмерковому лісі?» — чудувався він. А чи населяли його самі тільки примари та привиди — духи тих, хто став жертвою знадливих чарів осяяного мерехтливим жеврінням лісу?

І тут щось гучно торохнуло. То перевернувся один з дрібногоблінівських ручних візків, і весь його вміст — металеві каструльки та казанки — розкотився, з брязком і стуком, по вузькій дорозі. Дрібногоблінівський гурт зупинився; всі кинулися хто ставити візка на колеса, хто збирати казанки-каструльки, а їхні мотузки тим часом закручувались одна за одну. Незабаром усі вони безнадійно заплуталися і стали гиркатися.

— Повернися в цей бік, Дохлошкуре! — хрипів їхній старенький ватаг. — А ти, Коле, виплутай його. Та ні, не так!

Маґда, Стоб і Рук зупинилися за кілька кроків від того гармидеру. А ззаду вже набігали нетряки.

— Рухайтеся! Вперед! — заревіли вони.

— Таж ніяк! — пояснив їм Рук, показуючи на клубок посплутуваних гоблінів. — Зашпортаємося разом з ними.

Тим часом перевернувся ще один ручний візок.

— Хто-небудь! Зробіть що-небудь! — загорлав Стоб, перекрикуючи ґвалт невдах.

— Дуже слушна порада! — озвалась Маґда. — І що ж ти пропонуєш?

А довкола начеб-то прислухався до всього Присмерковий ліс. Рук бачив: щось там ворушиться серед тіней. І справді: знову з’явився Лицар-Академік.

— Гляньте! — схвильовано прошепотів Рук до товаришів. — Він вернувся.

Стоб і Маґда простежили за його поглядом.

— Він там не один, — зауважив Стоб.

Справді-бо: з тінявого мороку виходили ще й інші постаті, чи не принаджені дрібногоблінівською шамотнею. Рук затремтів. Були там обшарпані, напівживі печерники, перетлілі на скелети спілчани, декілька прежахливих гоблінів: той без руки, той без ноги, багато хто зі страшними ранами. Мовчки стояли вони довкола подорожан, зирячи на них порожніми очницями.

Дрібногобліни теж уздріли примарну юрбу, яку вони накликали, і помовкли. Обидва гурти, живі та примари, витріщалися одні на одних у цілковитій мовчанці.

Попри липку парноту, Рука проймав холодний піт: він заливав йому обличчя, очі, дзюркотів по спині.

— Та й жаске ж це місце! — прошепотів він.

Зненацька долинули згуки лютого вереску та квоктання, і з мороку виринув, здіймаючи хмару блискотливої куряви, цілий загін сорокух-охоронниць. Так само раптово примарні прояви позадкували і розтали в лісі.

— Що тут діється? — прокудкудакала проводирка сорокух, поважна самиця з ясно-жовтим оперенням і пурпуровим гребенем. — Чом ніхто не рухається?

Усі подорожани заґелґотіли одночасно.

— Тихо! — ревнула сорокуха, зловіщо настовбурчивши пір’я на шиї. — Та ви всі подуріли від цих сутінків! — І, обернувшись до своєї заступниці, звеліла: — Сестро Дужкіготь! Прибрати цю безперу потолоч з моєї дороги, а решта хай рухаються!

— Ви чули, що звеліла сестра Гостропера? — продеренчала Дужкіготь, ляснувши своїм бойовим ціпом. — Одріжте їх! Зараз же!

Дрібногобліни заголосили, а Рук сахнувся назад, коли сорокухи почали гострими як бритва косами рубати заплутані мотузки. Ось мотузки впали на мостини, і сорокухи погнали гоблінів, що невтішно ридали, в ліс.

— А ви, решта, ворушіться! — наказала сестра Гостропера. — Я певна: на всіх вас чекають вельми важливі справи на найпрекраснішому в світі Східному сідалі! — І бридко закихкотіла. — Якщо ви взагалі туди дотеліпаєтесь.

Маґда, Стоб і Рук квапливо рушили.

— Мені якось байдуже, яке воно там, оте Східне сідало: не гірше ж воно за