Леонід Мосендз - Останній пророк

— Але ж нічого ганебного немає в цім, гадаю я! Очистишся… — пробує несміливо зауважити Закхей, але не докінчує. Бо такою байдужністю сповнена Захарієва постать, що всі слова здаються безсилими й непотрібними. Обидва мовчать і поволі посуваються тісною вуличкою, де ледве що можуть розминутися навантажені віслюки. Тут уже сутінок пізнього вечора, але життя ще б’є своїм щоденним живчиком. Клепче десь коваль, спішаться перехожі, йдуть порожнем ослики з потомленими дітьми на спинах, а господарі обережно керують ходом тварин, поважно повертаються звідкись кози. Через усі брами влилася відразу околиця до міста і поспішає розтектися по вуличках і площах. Але ніщо не спиняє Захарієвої уваги. Закхеєві здається, що він задубів, налягши на сідлову кульбаку цілою вагою тіла. І так мовчки доходять вони до малої площі, де часом розлучалися за тих колишніх мирних і щасливих зустрічей.

— Мир із тобою, достойний Захарію! Тут ми завжди розходилися. Але може маю тебе запровадити аж до левітського дому?

— Ні, дякую тобі, Закхею! Дійду сам! Мені краще тепер залишитися самому. Бажаю лише, щоб тобі не сталося чогось подібного, як мені сьогодні. Бо чи охоронить тобі твою душу покора велика?.. Мир із тобою!..

Захарій із зусиллям витиснув останні слова, і Закхей відчуває, що дійсно краще залишити йому тепер священика наоднині. Він винувато бажає ще раз здоров’я і миру та зникає в найближчій вуличці. А Захарій торкає зап’ятками осла і подається далі. Нарешті один! Серед цих півтемних вулиць ніхто не звертатиме на нього уваги, ніхто не співчуватиме, не говоритиме про послух, покору, згинання і знову покору. І Захарій уже занурюється у свою вуличку, як верескливий звук військової сурми поблизу зупиняє його. Праворуч виходить на площу невеликий військовий відділ. Спереду ряд вояків з сурмачем, за ними, оточені теж вояками, якісь невійськові постаті. Зі свого підвищеного становища бачить Захарій, що то кілька чоловіків і жінок, здається, позв’язуваних між собою, мабуть, обдертих і потомлених. Бо смерк розтер уже подробиці їхніх постатей і вирази облич.

Видко, що в узьких вуличках од Фазаелевої брами, звідкіля йшов відділ, було сторожі з в’язнями тісно. Бо слідом за ними сунула вже юрба, наступаючи воякам на п’яти. Площа зразу ожила її криками. Задні ж вояки йшли, безнастанно оглядаючись, із заложеними за спини щитами, немов уже захищалися. Вийшовши на площу, відділ спинився. Бо юрба розтеклася по площі, частина її вже забігла наперед і замкнула вхід до вулиць. Натовп зростав, із сусідніх вуличок наспівали нові глядачі. Військовий відділ стягнувся щільніше. Вояки збили в’язнів докупи і зробили довкола них неприступну стіну зі щитів. Усе виглядало як облога табору.

Захарієві, притисненому з віслюком до стіни, згори добре було видно вояків, в’язнів і цілу площу. В’язні, мабуть, були сильно потомлені, бо, скориставши із зупинки, сіли на землю. А юрба густішала і темнота додавала їй зухвалости, бо починала гудіти загрозливо і глухо. Ніхто, мабуть, не знав у чім справа, бо всі тиснулися наперед, ближче до сторожі, щоб зблизька подивитися на в’язнів, почути їх. Але ті або мовчали, або їхнього заслабкого стогону не було чути через гудіння натовпу. Сторожа теж стояла мовчки, німа й міцна, як мур, але як мур не могла і зрушитися з місця. Та центуріон, що навіть у сутінку виблискував своїми нараменниками і позоліттю шолому, протиснувся наперед і почав щось кричати. Голос його губився в загальнім галасі. А юрба, щоб розібрати його слова, тиснулася наперед і защільнювала відділ у свої кліщі. На тлі загального гармидеру щораз частіше було чути окремі вигуки:

— Куди ведуть їх?.. Визвольмо невинних! Пси римські! Камінням їх! Камінням!..

Центуріон замовк і занепокоєно озирнувся довкола. Він знав цю східню юрбу. Багато крику — мало чину. Але попустити їй — і вона сяде на голову. Особливо в цій післявечірній темноті, коли так легко вибирати каміння з площі. Він радо дав би сигнал «до мечів», але мав найсуворіший наказ уникати вживання зброї, щоб не дражнити населення і не давати притоки до повстання. Бо тут воно могло виникнути з найдурнішої причини. Та опір юрби треба було здушити в зародку і прочистити дорогу, не чекаючи, коли почне літати каміння. Центуріон дав короткий наказ. І передні ряди вояків в ту ж мить прикрилися щитами і наїжилися списами. Другий наказ — і Захарій бачить, як вони ступають уперед, тиснучи щитами на найближчих гольтіпак, стромляючи їм списи аж до самих облич. А в цей мент решта вояків кричить на в’язнів, мабуть, щоб піднеслися з землі. В’язні підносяться неохоче, у повітрі здіймається і падає держало списа.

Протяглий, несамовитий крик, як може кричати лише жінка, коли хоче, щоб її було чути на ввесь світ, покриває голоси площі. Зчиняється пекельний гармидер. Під натиском щитів і списів юрба поволі вступається з дороги. Хтось уже впав під ноги воякам і, притиснений важкими каліґами, верещить, мов на останнє. А ув’язнені жінки кричать усі разом. Уже не можна розібрати нічого, лише рев юрби, що стає дико звірячий. Ось-ось вона стисне в своїх обіймах і розчавить сторожу! Глухі удари свідчать, що перше каміння починає влучати у римські щити.

Але нараз верескливий сигнал звідкілясь здаля протинає повітря. Із вулиці збоку з’являється мінливе сяйво смолоскипів, виблискують шоломи нового відділу, що поспішає на поміч сторожі. У вояцьких руках блискають короткі мечі. Гострий вигук, мов із одного горла, вилітає від сторожі назустріч друзям. А юрба на мент примовкає і знову кричить, але вже криком безтолку і зойків. Починається стрімголовна втеча перед вояками. А ті лише б’ють мечами, як палицями, плазом, по хребтах утікачів і вигукують свій військовий клич. Один мент й обидва відділи сполучаються. Сурма виграє якийсь спокійний сигнал, смолоскипи уже надають оточенню спокійно-врочистого виду, а відділи зникають у вулиці.