Леонід Мосендз - Останній пророк

Очманілий від галасу юрби, майже знов непритомний, ледь вимотався Захарій із збіговиська й нарешті таки дістався до левітського дому. У брудному запорошеному мандрівникові, що безвладно сидів у сідлі, ані воротар, ані храмові слуги не пізнали в потемках священика. Захарій мусів назвати себе й із їхньою допомогою зліз, наче поламаний, із сідла. Підтримуваний під руки, пішов він до свого покою й безсило звалився на тверде храмове ложе. Прохолода кам’яних мурів потрохи вертала йому свідомість. Поки спритні присяжники здіймали йому запорошений меїл і вмивали спітнілі ноги, він і зовсім опритомнів. Але лежав далі.

Вістка про стан, у якому з’явився Захарій, швидко дісталася до всіх храмових закутків, незважаючи на пізню пору. Гурток зацікавлених уже тиснувся до входу в кімнату. Намагалися протовпитися до середини, але варта біля дверей пускала не всіх. Маленький покій уже був повен. Спереду, перед самою постіллю, стояло кілька старших. Вони притишено обмінювалися короткими реченнями і не зводили очей із випростаного на ліжку Захарія. Але в кімнаті було тихо, і Захарій занурився у важку дрімоту. Коло дверей знову зашаруділо, в кімнаті почався рух, голосна розмова. Прихожого вітали, й Захарій пізнав голос ученого Бенакима, що був храмовим лікарем-рофою. Заблискало світло — хтось викресував вогонь, спалахнула ще одна лямпада над столом, і її мінливий вогник вразив очі. Присутні відсунулися від ложа, і рофа схилився над Захарієм. Його два помічники мовчки розклали на столі глечики, мисочки й скриньки й підвели під пахву Захарія. Він сів. Рофа почав розпитувати, й, напружуючи сили, Захарій розказував свою пригоду. А поки рофа дав собі злити на руки води з оцтом і, не обтираючи їх, узяв до рук Захарієву голову. Він мовчки обмацував її зручними дотиками, там натискаючи, тут просовуючи пальцями й лише випитував:

— Болить? А тут? А як тут?

Помічник присвічував йому маленькою лямпадкою, і Захарій ледве витискав із себе кожну відповідь, так болів його кожен дотик лікаревих рук:

— Ціла голова, кожен кутик болить, болить мені, вчений Бенакиме! Ой!..

Коли ж Бенаким наказав розкрити рота, обмацав зуби й нарешті стиснув щелепи — Захарій не міг витримати й зойкнув.

— Тут болить мене найбільше, Бенакиме! Тут!

Але Бенаким уже залишив його, наказав знову злити собі водою руки і, не звертаючись до нікого, зрушив шанобливу тишу.

— Маєш щастя, Захарію! Чужинецький п’ястук не зробив тобі, на щастя, великої шкоди. Лише стряс тобі голову, і звідси в тебе це запоморочення. Але воно пройде! Головне, не маєш нічого ушкодженого. Жадна кісточка не зломлена, хоч щелепи були майже звихнені. Тобі треба лежати, спочивати, нічого не говорити. Випий цей напій, він поможе тобі.

Рофів помічник уже намішував до глечика якогось течива з водою й подав Захарієві. Той ухопив обома руками глека й із зусиллям напився. Льодова вода мала кисласто-гіркий посмак, але була приємна. На душі раптом стало легше, й тіло обважніло бажанням безконечного спочинку. Рофа вже збирався відходити:

— Мир з тобою, Захарію! Завтра зайду знову. За два дні будеш здоровий.

Він вийшов із помічниками, і Захарій далі залишився зі старшими, що спостерігали мовчки відвідини рофи й вислухували його короткі пояснення й накази. Ніхто не обмовився ні словом, ані запитом чи притакуванням, байдужі й суворі старші.

Він знав їх добре. Це були законники, що мусіли справджувати здоровельний стан кожного священика, раніше ніж той починав службу. Трьох їх було, суворих і точних у виконанні приписів закону, писаного й неписаного: ані сліду посквернення не сміло бути на Божому слузі, що мав стати перед його олтарем. Це вони покликали рофу й були мовчазними свідками дослідження. Бо оця людина на постелі була для них насамперед не Захарієм, а лише й лише священиком, що мав за декілька днів розпочати свою чергу. Спершись на ковіньки, вони постояли ще трохи, так само мовчки, як і ввесь час, і мовчки одійшли: в домі хворого, де може вже стоїть ангел смерти з мечем, мудрий не висловлює привітів. За ними вийшла й решта присутніх, хтось загасив велику лямпаду, й Захарій залишився на спокійній самоті.

Безвладна одпочивність заволоділа його тілом. Лише шуміло в ухах і крутилася голова, а ліжко, здавалося, гойдається долі й горі, наче човен на крутих хвилях розбурханого Кінеретського моря. Коли човен злітав із вершка крутої хвилі — робилося порожньо й огидно в шлунку, а пальці затиналися в поручні ліжка.

Надворі, перед левітським домом, туркотів натовп. Тендітні двері й завіси не були перешкодою звукам: чого Захарій не дочув — легко міг здогадатися. Ці слова підносили в його душі жадобу приєднатися до тих, хто їх вигукував, бо вони викликали ті самі думки, якими несвідомо почала горіти і його душа. Якби не слабість цілого тіла, зараз таки вийшов би на подвір’я до юрби. А двір хвилював зібраним натовпом. Була це переважно храмова молодь — прислужники, назореї{20} й пророчі учні, що збіглися сюди з цілого храму. Були між ними напевно й такі, що стали свідками сьогоднішнього випадку з в’язнями. Бурхливі і пристрасні слова струміли зливою. Захарій не сприймав кожного зокрема, але як гук вихру, в якому тратилися окремі вітряні посвисти. Звичайно, лаяли чужинців, римлян й іродіян. І всьому були винні вони й лише вони! Чужинці, лише загарбливі чужинці, сини підступного Рима