Леонід Мосендз - Останній пророк

Цей роман — гідний внесок напівзабутого українського письменника у світову «Бібліану». Це — своєрідна енциклопедія палестинського життя перед Христом, талановито й доскіпливо відтворена блискучим знавцем Біблії, як і суто історичних реалій та богословських трактатів. Унікальний щодо постаті головного героя — Івана Хрестителя — роман Леоніда Мосендза, власне, про становлення особистості юнака-вибранця, глибоко впевненого у своєму призначенні — стати Предтечею у найширшому сенсі цієї Божої місії. Перед читачем — завжди актуальне послання до тих народів, що, подібно до давніх юдеїв під римським пануванням, і дотепер шукають шляхів здобуття справжньої незалежності. За всієї своєї епічності вишуканий художній текст є напрочуд ліричним, сповненим непідробних і незникомих людських почуттів.
Для широкого кола читачів.

У корпусі текстів української літератури XX ст. є, виявляється, великий епічний твір на біблійну тему, — роман-легенда, роман-притча, інспірований страшним і повчальним досвідом людства, співставний з таким грандіозним явищем, як тетралогія Томаса Манна «Йосиф і його брати». Саме по собі це є свідченням повноти та зрілості літератури. Інша річ, що роман Л. Мосендза, на відміну від уславленого твору німецького письменника, мав поки що існування сливе віртуальне: виданий єдиний раз у Торонто 1960 року, в незалежній Україні він довгий час відомий був як факт, проте надто малоприступний як книга. Тимчасом роман являє собою безпрецедентну українську алюзію на єврейську біблійну історію, містить чимало моментів, що є пекучо-актуальними для українців як у час написання тексту, так і нині. «Книга книг» — Біблія задає етичний вимір і нашій історії, що безперечно входило в наміри автора, який продовжив у цьому сенсі традицію Івана Франка, Лесі Українки, Гната Хоткевича. Мосендз писав роман одинадцять років, а надрукований він був через дванадцять років по смерті автора. Твір вражає своєю непідвладністю часові, своєю оберненістю у день нинішній. Відтак докладніша розмова про роман «Останній пророк» є такою ж необхідною, як і його, нарешті, удоступнення для читача.

У долі роману виразно відбилася ціла доля автора, котрий прожив заледве п'ятдесят років (1897–1948), але випив сповна чашу еміграційних поневірянь, пов'язаних і непов'язаних із ними втрат, захоплень та розчарувань, творчих мук і радощів, визнання й невизнання. Життя в такому регістрі, як і набуття світогляду та світосприймання європейця, який залишався, проте, ще й українцем без України, — провадили до філософського осмислення свого й загального досвіду, до мудрості Джорджа Сантаяни: небажання знати історію прирікає на її повторення. Так виникали у Мосендза біблійні теми — невимушено, органічно, у певному сенсі невідворотно. Спочатку в циклі біблійних поезій, позаяк він передовсім поет. Але вивершується його творче життя, як і ціле його життя взагалі, цим романом, під знаком якого пройшли останні одинадцять років, на завершення якого забракло відміряного авторові часу.

Зміст роману можна схематично окреслити як життєпис Іоанна Предтечі, Іоанна Хрестителя. Щоправда, у творі він зветься інакше: тут він — Єгоханан, син священика Захарія «з Абієвої черги» та Елісеби (Єлизавети), жаданий пізній первісток і одинак, ще до народження заповіданий храмові як назорей, себто пророчий учень.

Роман є твором апокрифічним у тому сенсі, що розширює, домислює й переосмислює біблійні відомості про героя, оповідає про нього те, чого в Біблії немає, але що, на думку автора, є вислідом відомого або ж імовірне як версія чи здогад. В Євангелії від Луки, котре є основним джерелом відомостей про Іоанна Хрестителя, оповідь про його батьків, народження, про нього самого закінчується так: «А дитина росла, і скріплялась на дусі: і перебував він в пустинях до дня свого з'явлення перед Ізраїлем» (Лука 1: 80). «Останній пророк» докладно оповідає, як саме ця дитина «росла і скріплялась на дусі», а також — що було між цим виростанням і перебуванням «в пустинях». Підпорядкованість експозиційних розділів, прагнення стрункої співмірності схиляють письменника опустити частину відомостей Євангеліста, зокрема — повернення мови до Захарія після народження сина (у романі він помирає до настання цієї події), як і те, що він стає пророком, а також кревні зв'язки Єлизавети з Марією, гостювання Марії в Єлизавети. Натомість поетичний і ніжний образ Елісеби ніби контамінує обидві ці постаті в тому сенсі, що вона з її жертовною і святобливою любов'ю є також ніби Предтеча — попередниця Богоматері.

Духовне становлення героя на тлі життя його вітчизни в добу подвійного гніту: правління Ірода і римського владарювання — так можна дещо повніше й точніше схарактеризувати зміст роману. На перший погляд джерелом зла, як про те гомонить і збурена храмова молодь, є «чужинці, лише загарбливі чужинці… Це від них усе зло й нещастя цієї країни!..». Одначе дедалі виразніше окреслюється все те зло, що вкорінене в самому «вибраному народі», все те, що старий вождь зелотів іменує «боротьбою з Ізраелем за Ізраель» і про що звістує вчитель Захарія Давид: «Не через великий мир і спокій об'явиться Месія… В огні й крові прихід його!»…

За обставинами життя героя однією з найвиразніших колізій цієї тяжкої кризи стає протистояння садукеїв та фарисеїв — як у синедріоні, у храмі, так і в цілому житті краю. «Починалася безголова сварка, безтолкове збіговисько причинних, завжди і всюди однакових, коли починали говорити власні амбіції». І далі: «Як хотять вони звільнитися від чужинців, коли вже поділилися самі між собою. Як вони можуть погодитися на головному, коли не хотять погодитися на дрібницях?.. Перегризуться між собою, а після знову покличуть чужинців». Переконання, що «в біді народній винен найперше сам нарід», здобувається у важких, виснажливих духовних шуканнях героя, які гартують його чисту й цілісну натуру. Сповнений щирого прагнення самопосвяти, він наражається на облудність, пиху, заздрість, захланність. Вихований у пошані до традиції, до писаного й неписаного закону, Єгоханан відзначається невтомною жагою пізнання, тим «духовним неспокоєм», що, за Манном, був і