Леонід Мосендз - Останній пророк

у Йосифа в крові. Проте — це тільки поглиблює щоразу борсання у сумнівах та нові розчарування. Розрив із садукеями є так само неминучий, як і наступний відхід від фарисеїв. Замикається перше коло, повертаючи юнака до дитячих його мрій про таємничих месників-зелотів. І доля зводить його з ними! Ще палкіше прагне він посвяти, служіння, чину. Але спершу, за наказом вождя опановуючи ремесло зброяра, вливається до громади «харашимів» (ремісників), пізнає життя ще з такого боку. Це також випробування; зелоти, розуміючи людську непересічність Єгоханана, мусять особливо пильно його іспитувати. І цікава річ! Вони його цінують, вони його безперечно потребують; проте, як і колишні його опоненти, потерпають, що він… «забагато думає». Тому ще один іспит либонь має на меті міцніше прив'язати юнака до гурту — інакше, певніше, ніж це здатні зробити присяга, посвята, його щира відданість. Саме Єгоханан має викрасти у храмового ґаона, фарисея Беназара його збірку самоцвітів — аби зелоти не втратили виняткову нагоду закупити одразу велику партію зброї. Єгоханан, людина обов'язку, виконує цю місію. Проте напевно саме вона прискорює його здогадний, уже за межами наявного тексту, відхід і від зелотів. Багатозначним є в цьому сенсі його відвідання батьківського дому в Геброні та родової печери, де поховані батьки. Це прощання — вихід на нове життєве коло. В останніх розділах третьої частини роману ми бачимо його знову в Єрусалимі, у домі старого митника Закхія та його невістки, вдови Міріам. Так мала би закінчитися третя частина роману — натомість так закінчується роман.

По суті, головна місія Єгоханана як Предтечі, як Хрестителя — попереду, за межами цього тексту. Але та історія його життя, що її оповів автор, спираючись на всі приступні йому джерела, доскіпливо студійовані, має певну завершеність і самостійну цінність не лише як пролог. Як воно здебільшого буває в таких випадках, творча історія недописаного роману і водночас його художнє функціонування в цьому наявному варіанті — підсилили в ньому певні змістові акценти. Це насамперед визрівання християнства у надрах юдаїзму як відповідь на запити життя, як акумулювання гуманістичного духовного набутку людських поколінь, історії. Пристрасне очікування Месії, що особливо загострюється у важкі, а надто у кризові часи, примушує дошукуватися, чому ж він не об'являється і скільки ще чекати здійснення пророцтва. Давид, що втратив змогу продовжувати священство, хоч у ньому було все його життя, над занімілим учнем своїм Захарієм, який тепер уже також не зможе звершувати служіння, висловлює потаємні свої думки. У них він прозріває суттєві риси майбутніх проповіді Іоанна і вчення Христа: «Бруд наших душ і злобність помислів наших не припускають його до нас, Захаріє! Очиститися треба! Перемінитися! Мусимо стати іншими, коли хочемо дочекатися Месії. Любити й благословляти життя, хотіти вічності для нього — ось чому маємо навчитися! З радістю офірувати і з надією терпіти!»

Чи не найважливішою запорукою естетичної самодостатності роману є переконливість його художнього світу, ощадливо й ретельно відтвореного. Маємо тут успішну спробу реконструювати старозавітну світобудову: той світоустрій, світообраз, що існував у свідомості людей тієї доби. Він постає як сума їхніх переміщень у просторі, думок, висловлювань і вчинків, і лише зрідка — у концентрованих масштабних окресленнях, як оце: «Тут же, в Сирії, на великих шляхах великих військових походів, од Рамзесів до Александра Великого й Помпея, на торговельних дорогах од Великого моря до Персії, Сузіяни, Медії, Колхіди, до Герополітської й Еланітської затоки, — тут зударявся тепер натиск римського Заходу з опором Сходу». Це на погляд римлян. Але подібно — і з протилежного боку: «Вуличка (ремісників-мідярів. — Е. С.) була лише окремою плямою ганьби серед того величезного простору ізраельської біди, що простяглася від Ідумеї до Сирії, від Зайордання до Великого моря».

Як і в славнозвісному романі Михаїла Булгакова, у Мосендза римський намісник ненавидить Схід — і Антіохію, яка його уособлює, і своє леґатське становище — «як і всі його попередники в управлінні сирійською провінцією». Йому миліша Кесарія, Себаста, де ще зусиллями тих його попередників налагоджено триб життя, подібний до Рима, де заборонено селитися тубільцям і лише в невеликій кількості дозволено грекам. Це всечасна модель поводження чиновників із метрополії у колоніях: ксенофобія, нехіть і зверхність до чужого трибу життя. Накидання свого тоді робиться самозрозумілим. Тим більше, що прагнення місцевої влади жити в мирі із завойовниками, помножене на рабську запопадливість перед сильним, також неминуче провадить до прийняття, хай нишком, їхніх цінностей, бодай на побутовому рівні. Хіба ж не про це свідчить лексикон Каяфи (він і соромиться його, і пишається ним!) або «виміна жінок» між ним та одним «із найбагатших єрусалимських греків» Никифором?

Але римляни, як той же таки Публій Квінтілій Вар — також люди: як спадкоємці іншої давньої культури вони теж підвладні тим духовним імпульсам, що ведуть поза межі приватного існування. «Чорно-синій оксамит виднокругу обгортав істоту почуттям глибинності часу, й у Варовій душі озивалися тоді якісь неспокійні, ніколи не відчувані відрухи…» Тут, у невиразній підозрі якогось загадкового, «підступно-чарівного впливу Юдеї на людську істоту», ми знову бачимо світ у сприйнятті людини тієї доби. «Вже й тоді здавалося йому часом, що час тут гусне, повільнішає, спиняється в безшелесному спокою, немов хвилі того страшного й таємного Солоного моря, там, на сході Землі. А з ним спиняються й усі навиклі думки римської душі…» Подібно до Томаса Манна у його біблійному романі, Леонід Мосендз не модернізує духовний світ персонажів, радше доводить, що внутрішній світ людей легендарної давнини хай і відмінний, але пізнаваний, досяжний для розуміння в інші часи. Саме епос дає для цього виняткові можливості. Психологізацію характерів реалізовано у ретельно дібраній та послідовно дотриманій манері, що її можна порівняти із фресковим живописом: відкинувши невластиву об'ємність, романіст натомість розгортає великі монохромні площини, укрупнюючи суттєве. Плин оповіді позначений відчуттям значущості того, що діється, про що йдеться.

У межах цієї оповідної манери автор випробував і прийоми її урізноманітнення. Так один із розділів являє собою лист Варового скриба (писаря) до свого вчителя, і це дає цілком новий погляд на відомі вже події та суттєво доповнює стосунки між метрополією й колонією в аспекті їхнього духовного життя, сказати б, у точках перетину.

Як притаманно епосові, тут