Леонід Мосендз - Останній пророк

Сонце вже торкалося самого обрію, коли Захарій зі своїм гуртом наближається до міської долинної брами. Тут завізно. Юрба тиснеться, щоб попасти чимскорше до міста. Два римські леґіонери стоять, мов з каменю тесані, обабіч входу. Лише коли тиск коло брами стає невидержним, вони перехрещують свої списи, і юрба похапливо відступає дозаду. Кілька жвавих митарів збирають з подорожніх податок. Левіти й священики не платять нічого, а старший з митарів Закхей давно знає Захарія. Він уже здаля підносить руку, вітаючи його і протискається через юрбу до його ослика.

Не лише правовірні фарисеї, законники й учені, а з ними й увесь Єрусалим, але й увесь нарід косо дивиться на митарів — прислужників римських, попихачів чужинецьких, «псів Іродових», як при кожній нагоді прозивають їх. Бо через них римське панування найболючіше дошкуляє не так самолюбству, як кишені. Але Захарій знає вже добре Закхея. Знає його віддавна, як чесну людину, що вірно тримається закону пророків. Але хіба ж за це мусить зрадити своїх садукейських зверхників? Бо жити з чогось треба, жити цілій родині внуків-сиріт. А щоб жити — не сміє він цуратися тієї головної засади, яка й сьогодні ще не була і Захарієві цілковито чужою:

— Якби дух того, хто панує, повстав проти тебе — не залишай місця свого, бо покора велика завжди охороняє від гріхів ще більших.

Тому-то за час тих зустрічей протягом довгих років стали Закхей і Захарій майже приятелями, оскільки могли бути приятелями священик і митар. І при своєму наближенні до Єрусалима завжди, бувало, втішався Захарій із близького побачення із Закхеєм, радів із його привітань і з тихої, шанобливої розмови. Тепер відчував, що не лише немає в нім цього бажання, але найрадше уникнув би якось зустрічі. Упірнути б у натовп, прослизнути попід мури, згубитися у вуличній юрбі. Але вона стиснула його з усіх боків, а безвладна безсилість прикріпила до сідла. А Закхей уже побачив його й поспішався з привітанням:

— Хай славиться ім’я Того, Хто приводить тебе до Єрусалима міцним і здоровим на службу Йому, — починає Закхей ще звіддаля, перегукуючи гамір юрби. — Хай… — хоче продовжити він ще врочистішим реченням, але його погляд торкається Захарієвого обличчя, і він хапає віслюка за шию та відтягає його під мур:

— Що тобі, достойний Захарію? Впав із сідла? Чи може розбійники?

Він занепокоєно оглядає забруднений одяг Захаріїв, його посіріле обличчя і скуйовджену бороду. Він справді схвильований тим дивовижним виглядом давнього знайомого і з тривогою заглядає до його замрячених гарячкою очей.

— Що сталося? — перепитує, поволі рухаючи опухлими устами, Захарій. — Глянь он на них, — мотає він головою вбік нерухомих вартових. — Бий їх сила Божа!..

Закхей обережно озирається на вояка і ще збентеженіше обертається до Захарія.

— Не розумію, достойний! Цей вояк завдав тобі отакого?

Оглядаючись на вояка, він відтягає осла ще далі від брами, і Захарій порівнюється, спираючись плечем об мур. Він заперечливо похитує головою й поволі починає оповідати про пригоду на Бетлегемській дорозі, перемішуючи оповідь з наріканням пророків і жалями псальмів. Такого Закхей ще не чув ніколи від свого приятеля, і він, перестрашено слухаючи, боязко озирається на всі боки. А коли священик кінчає, запитує з тривогою:

— Що ж ти робитимеш тепер, достойний Захарію?

— Що робитиму? Хай первосвященики й синедріон довідаються про кривду мою. Хай жадають від римлян покарання винуватців. Не сталося ще ніколи, щоб так, за миру, з нічого собі, потурбували слугу Божого! Та це ж образа закону й храму!

Закхей знизує плечима. Ай, ай! Нерозумно, дуже нерозумно! Хіба ж первосвященики не сидять за одним столом із чужинцями? А старші народу хіба їм не похлібляють? Якщо хто від цього й потерпить, то сам лише Захарій. Бо не будуть же через нього первосвященики й синедріон сваритися з панами землі… І Закхей кінчає своєю улюбленою приповідкою:

— Ані сам у себе царя не лай, ані в затишку дому свого не ганьби міцнішого! Бо птах небесний донести може голос твій, а теє, що має крила, — домчати слова твої!..

Захарій багато разів уже чув від Закхея цю покірну мудрість покірного панського слуги. Завжди здавалася вона йому добрим плодом життєвої мудрости, лише сьогодні відчув, з якою нехіттю приймала її свідомість. Хотів запротестувати, але з вартівні біля воріт почувся вереск сигнальної трубки: бубнячи списами об щити, почали перед браму вибігати озброєні вояки, решта подорожніх натиснула на вхід. Закхей заметушився, тягнучи віслюка до входу:

— Увіходьмо, Захарію, увіходьмо! Скорше! Сонце западає, сторожа вишиковується на нічну зміну. Зараз будуть замикати ворота!

Він провів осла зі священиком через браму, на хвилинку лишив його самого, покликав молодого митаря, віддав йому свою скарбонку і знову повернувся до Захарія, що байдуже чекав, похнюпившись на шию віслюка.

— А тепер куди, достойний?

— Як звичайно. До левітського дому. Надходить моя черга.

— Як же ти з’явився б перед народом з таким опухлим обличчям?

— Що нарід?! Нічого йому до того! От як перед лицем Господнім стану я, вкритий ганьбою?!