Андрій Степанович Любка - Кілер. Збірка історій

як вона вважала, кепкували б з неї, відпускали непристойні жартики;

мало мені всього цього, а тут ще контрольний постріл у голову – вона

одружена, не просто була одружена чи розлучена, а вона досі одру-

жена, в неї є чоловік, який, щоправда, пішов від неї, але все ж вона

вірить, що він повернеться, бо любить її. А значить – і вона любить

його.

Мене бентежила ця ситуація, мушу визнати. Але так вже влашто-

вана людина, що їй щоразу хочеться більшого – спочатку я мріяв тіль-

ки про те, щоб вона глянула на мене, потім хотів, щоб тримала мене

за руку, далі невгамовно чекав поцілунку, уявляв собі її під собою, як

річку, розгорнуту, як карта чи ковдра, а ось зараз мені вже хотілося

більшого, навіть не важливо що це – діти, одруження, її любов, мені

хотілося більшого і краю цьому не видно було.

Натомість вона жодного разу не сказала, що любить мене, постій-

но тільки повторюючи, що наш роман безперспективний і разом ми

ніколи не будемо, в силу хоча би віку, місця проживання, її сім’ї, колег

і такого іншого, сім міхів гречаної вовни вона наплела, переконуючи

мене в тому, що попереду нічого нас не чекає.

Я її аргументами, до своєї честі, не надто переймався. Так минув ще

якийсь час, всього місяць, надворі вже був березень, весна вступала у

свої права, і любові в мені більшало, а вона щоночі клала на мене на

ногу під час сну і тримала за руку. Так могло би тривати цілісіньку ві-

чність, але наше щастя було перервано, а нас самих вигнано з раю. .

74Добре пам’ятаю останню ніч з нею. Її погляд горів, як знавіснілі очі

фанатика, мокре від поту волосся липло на чоло й очі, вона цілува-

ла мене, ледь не кусаючи, вигиналася, як лоза, була для мене світлом

і темрявою, пожежею і водоспадом. У мови існує таке чудове слово

– відданість. Так ось, вона була відданою тої ночі. Взагалі, мова за-

коханих – закрита система, де слова означають то більше, ніж мусіли

б, а то й зовсім змінюють значення, витворюючи якусь дивну суміш

звуків і смислу, скажімо, я називав її найдурнішими прізвиськами,

притягував за вуха здрібнілі слівця і епітети, і вона була моєю мовою,

котра жила в мені і яку розумів тільки я. Такою була та ніч.

Наступного дня перед полуднем, коли я причовгав до універси-

тету, мені сказали, що Наталку збила автівка на перехресті в центрі

міста. Я помчався до лікарні, як ошалілий увірвався до палати, цілу-

вав їй очі, а вона тільки попросила подзвонити її чоловікові і піти.

Більшого знущання годі вигадати. Я виконав її прохання.

Наступного дня медсестра в лікарняній реєстрації повідомила, що

Наталку забрав чоловік і вони поїхали. Я повернувся додому і гаряч-

ково почав шукати її речі, але, як це не дивно, по ній не залишилося

й сліду – ані зубної щітки, ані книжки чи хоч би трусиків. Залишився

запах. І ще – коли я заплющую очі, я можу побачити її погляд.

Ех, ось така дурна, банальна й нецікава історія, я ж вас попереджав.

– А можна питання? – раптом піднеслася вгору рука в аудиторії.

– Прошу. – відповів я, стримуючи клубок у горлі.

– Олексію Варфоломійовичу, а ви ще коли бачили ту жінку?

– Ні. Жодного разу. Ні.

– Але ж ви любите її досі, правда?!

– Хм, у моєму віці це вже дивно звучить... Мені ж вісімдесят чоти-

ри... Але так, я люблю її..

– А ви.......

– Все, досить, ми вже й так занадто пустилися берега. Вже немає

часу. Запишіть тему: «Кларнетизм раннього періоду творчості Тичи-

ни».

Грудень 2010, Вентспілс

75

ЖІНКА З ПІСКУ

Піщана коса глибоко врізається в море, загинається, ніби дзьоб

величезного птаха, і зникає, тонучи між небом і водою, котрі десь

далеко-далеко сходяться в одну хвилясту й танучу лінію.

Прохолодний вітер шмагає землю своїми поривами, кидає на неї роз-

бурхані хвилі, жене пісок цілою стіною, хилить дерева, а подекуди й вза-

галі вириває їх із-землі, котру й землею важко назвати, радше піщаною

масою, в котрій міцно переплелися сотні корінь, ось вони-то й втри-

мують дерева, ці зв’язані між собою на цілому острові коріння дерев. І

якби налетів якоїсь гігантської сили смерч, то зміг би ці дерева вирвати

із землі, але тільки разом – боязно навіть уявити ту картину: темне, за-

шторене хмарами, небо, потужний вітер, море, холодне й грізне, і ось в

небо відривається цілий ліс площею в кілька десятків гектарів, і видно

лишень як в небі зникає велетенська чорна пляма, а якщо придивитись,

то розумієш, що це не клубок змій, а всього-на-всього переплетені ко-

ріння цілого лісу, який летить увись, як у казці чи на картинах Шаґала.

Острів Собєшево важко назвати островом. Розташований в межах

міста Ґданська, якихось п’ятнадцять кілометрів від центру, він простя-

гається на 12 кілометрів вздовж і 3 кілометри впоперек. Із одного боку

Собєшево відділено від континенту Мертвою Віслою – старим руслом

річки, щоправда, й досі повноводим, хоч і без стрімкої течії, з іншого

притокою Вісли, спеціально виритою наприкінці позаминулого століт-

тя і, нарешті, вся північна сторона острова омивається Балтійським

морем.

76Напевно, цей острів є своєрідним раєм для відпочиваючих і ту-

ристів – тут тихо, негамірно, весь острів (за винятком пляжів) вкри-

тий хвойними лісами, а до Ґданська, його культури, порту і аеро-

порту всього тридцять хвилин міським автобусом. На тутешньому

узбережжі значно менше людей, ніж на Ґданському й Сопотському,

значно чистіше, немає клубів і дискотек. Натомість можна домовити-

ся з місцевими рибалками і якогось дня вийти з ними в море по рибу,

або блукати лісом: острів до всього іншого є ще й великим заповід-

ником птахів.

У маленьких барах можна випити холодного пива й замовити сма-

жену рибу, котру тільки вранці виловили неподалік. У старих жінок

із порепаними руками можна купити сливи й вишні, груші, банани,

огірки з городу, кавуни, апельсини й яблука. По дорозі додому можна

зайти на печеню до іншого бару, випити там ще пива,