Андрій Степанович Любка - Кілер. Збірка історій

Параноя! А вона й далі тримала мене під руку, а я далі чувся

невпевненим ідіотом, і ми зайшли до холу, ввійшли до ліфту і вияви-

лося, що обом нам на четвертий поверх. А на цьому поверсі був тіль-

ки філфак, все! Чи могло це значити, що вона студентка? Аспірантка?

71

Але як я міг її не помітити раніше? Може, вона просто прийшла ко-

гось навідати?

З тих роздумів мене вирвало її волосся, вона зняла беретик і впев-

неним рухом, розкочуючи голову з боку в бік – ну ви ж знаєте як

це роблять жінки!, – вивільнила пахучу хмару волосся, темнокашта-

нового з червонуватим відтінком, котре ледь прикривало їй вуха.

Двері ліфту відчинилися, вона вийшла, ще раз повернулася до мене,

витягла свою долоньку з рукавичок, протягнула руку й сказала: «На-

талка. Мене звуть Наталка. І ще раз вибачте мене за несподіваний

напад». Я прошамкотів щось незроміле у відповідь, кашлянув і на-

звав своє ім’я, потис їй руку (чому ж не поцілував, телепень?), вона

ще раз посміхнулася і зникла в коридорі. Вже не пам’ятаю, як я тоді

відмучив ту консультацію зі студентами, але вже точно, що вона була

дуже короткою, бо мене тягнуло до тієї жінки з таким прекрасним

іменем – Наталка!– і якнайшвидше хотілося вибігти з цієї аудиторії,

бігти коридором, відчиняючи кожні двері й жадібно вдивлятися у

всі кабінети, намагаючись знайти її очі. Зрештою, так я й зробив. До

самісінького вечора я блукав тим філфаком, ніби безтурботно про-

гулюючись, і вдивлявся у всі вікна, шпарки в дверях, зайшов навіть

до жіночого туалету в надії, що вона там. Але її ніде вже не було. Ве-

чоріло, коридори спорожніли і з’явилися старі прибиральниці і я був

останнім, хто того дня покинув університет. Її не було ніде.

З того часу я почав ходити в університет постійно, а не тільки згід-

но свого робочого розкладу. Я швендяв коридорами філфаку, забігав

до кав’ярні, нервово приглядався вглиб все того ж жіночого туалету,

коли хтось відчиняв туди двері і входив чи виходив, я зненацька на

перервах заходив у студентські аудиторії і напружено її виглядав, на-

відувався в кабінети колег із інших кафедр, бавлячись якоюсь дур-

нуватою розмовою, але її більше ніде не було. Дійшло до того, що я

почав приходити до університету навіть в неділю, коли якісь пари чи

консультацію мали студенти заочної форми навчання. Тоді мені теж

не щасливилося її знайти.

Все змінилося за місяць, вже після різдвяних свят. Була середина

січня, перший день нового семестру, я ввійшов у незвично залюдне-

ний коридор факультету, швидким кроком йшов до кафедри, раз у

раз відповідаючи на привітання, і вже біля самих дверей мій погляд

72

вихопив синє пальто серед натовпу. Сумнівів не було жодних – це

була вона, Наталка, її силует, її коротенька зачіска, її хода. Я мільйо-

ни разів за той місяць уявляв собі хвилину, коли її побачу, розігру-

вав сотні ситуацій, підбирав слова, жести, але знову оторопів, немов

окропом облитий чи в кригу закутий, не знаючи що робити. А її си-

лует танув і танув в глибині тьмяного коридору, наче остання надія,

я вхопився за нього поглядом, як моряк, котрий по місяцях блукань

бачить перед собою смужку землі, і побіг.

Мені вдалося наздогнати її щойно перед дверима однієї з кафедр.

З усього розгону я врізався рукою в її плече, зупиняючи, повернув до

себе – і ні, не поцілував, такого нахабства я собі навіть уявити не міг,

а просто запитав повним розпачу і щастя голосом: «Наталка?». Мені

здалося, що вона навіть зраділа, побачивши мене.

Після другої пари, сидячи з нею в студентській кав’ярні, ми вже

мило розмовляли, а від моєї невпевненості, схоже, і слід загубився.

Виявилося, що вона викладає на нашому факультеті, її запросили

прочитати курс лекцій, і вона пропрацює тут цей семестр. Я навіть

здивувався, бо думав, що вона студентка. Хм! У кожному разі, на-

ступного вечора ми домовилися повечеряти разом. Коли вона вихо-

дила з кав’ярні, то, прощаючись, поцілувала мене в щоку. Я прийшов

додому і за вечір написав п’ятнадцять віршів про любов, але зранку

всі спалив, навіть не перечитуючи. Я прагнув справжнього кохання,

а не якоїсь там літератури!

Вперше ми переспали вже на порозі лютого. Вона прийшла до

мене глянути на книжки, але вже в коридорі почала мене цілувати, а

до спальні ми дісталися вже коханцями. Тоді, тої першої нашої ночі,

коли ми лежали в темряві й курили, а вона раптом попросила прине-

сти їй склянку води, я зрозумів, що та загадка, котра не давала мені

спокою, загадка її погляду, незрозумілого й печального, як середньо-

вічна музика, ніколи мені не відкриється. Я гнав від себе цю думку,

але вона розросталася в мені кущами й деревами, цілий ліс суму ви-

ріс в мені, заки я дивився їй в очі. Ми кохалися палко, ніби пересліду-

вані небезпекою й вогнем, ніби продиралися крізь хащі в надії вийти

на вільний простір, і в мить, коли двері до світла відчинялися перед

нами, вона обіймала мене.

Моє життя змінилося повністю. Мене перестали бачити в бібліоте-

73

ці, до університету я приходи тільки з метою зайвий раз побачитися

з Наталкою, пари проводив розсіяно й майже нікого не слухав, весь

час натомість уявляючи собі вечір, коли я знову можу її роздягнути і

вона дихатиме мені біля вуха.

Передсвітанковий час після сексу ми проводили переважно в роз-

мовах: вона розповідала переважно про своє минуле, а я – зрештою

теж, тільки про своє. Ми ділилися своїм минулим і всім пережитим,

наче скибкою хліба. А потім спліталися в обіймах і втомлено засина-

ли. Тоді, в одну з таких ночей, я й довідався, що вона одружена.

Мало того, що вона виявилася старшою від мене років на вісім-

десять, що у неї в її рідному місті є син, котрий зараз залишився з

бабусею і вже ходить до школи, мало того, що вона соромилася на-

ших стосунків і понад усе намагалася приховати їх