Юстейн Гордер - Помаранчева дівчинка

чотирма кілограмами морошки. Ти загнівався, Ґеорґу. Уперся, що також хочеш збирати ягоди в горах, і до вечора сам назбирав з півкілограма вороніки.[11] Звичайно, ми не спускали з тебе ока, сидячи біля хатини. А потім мамі довелося готувати ґаляретку з ягід. Ми ласували нею в неділю. Тобі вона видалася надто квасною, але ти мужньо наминав її, бо ж вона з ягід, які ти зібрав сам.

Того літа ми бачили багато лемінгів, тобі було дозволено намалювати лемінга в нашій гостьовій книзі жовтим і чорним олівцями. Гарно вийшло, можна було навіть здогадатися, що намальоване звірятко справді є лемінгом. Ось тільки хвіст у нього був надто довгим. Про всяк випадок, мама підписала малюнок «ЛЕМІНГ. Ґеорґ, 01.09. 1990».

Гостьова книга, сподіваюся, збереглась… Збереглась чи ні, Ґеорґу?

Майже увесь вечір я просидів над нею, прочитав від початку й до кінця. До того ж, не раз. Ти на той час уже пішов спати. Щойно дочитавши останній запис — і глянувши на твій малюнок, — починав спочатку. Я знав, що до Різдва ми більше сюди не приїдемо.

Зрештою Вероніка забрала в мене з рук книгу і поклала на сам верх книжкового стелажа, хоча її місце завжди було на коминковій полиці.

— А тепер вип’ємо по келиху вина, — тільки й сказала вона.

Але повернімося до Іспанії.

Я пробув у Вероніки в Севільї два дні. Настав час повертатись додому. Такої думки притримувалися Вероніка та господиня її помешкання. Переді мною було ще майже три місяці чекання, які я мав витримати, доки вона закінчить школу малярства. Але я вже навчився чекати. Навчився довіряти Помаранчевій дівчинці.

Ясна річ, я змушений був запитати, чи ще чинна наша давня домовленість бачитися щодня наступних півроку, бо ж я порушив правила. Вона надовго замислилася, перш ніж відповісти. Гадаю, добирала якусь дотепну відповідь. Та врешті мовила, усміхаючись:

— Напевно, я вдовольнюся, вилучивши з угоди лише два дні, отих, що ти їх украв тут.

Вероніка провела мене до аеропортівського автобуса. Дорогою ми натрапили на білого голуба, що лежав мертвий у стічній канаві. Вероніка різко спинилася, затремтіла. Дивно, наскільки глибоко вразила її смерть пташки. Раптом вона обернулася до мене, тицьнулася обличчям мені в шию і заплакала. Я й сам заплакав. Ми були такими молодими. Ми жили в казці. У ній не було місця мертвому голубові в стічній канаві. Принаймні, не білому. Так диктували правила. Ми плакали. Білий голуб був поганою прикметою.

В Осло я знову поринув з головою в навчання. Довелось напружено гризти науку — за тиждень я пропустив кілька важливих лекцій. Деякі предмети, до того ж, довелося вчити заново, бо упродовж останніх місяців за лижними прогулянками та блуканням містом згаяв чимало часу. Зате тепер я міг не гайнувати часу: не було потреби прочісувати місто в погоні за містичною Помаранчевою дівчинкою. А ще відпала спонука шукати собі кохану, на що, зазвичай, витрачала своє дозвілля більшість студентів.

Я й далі здригався, забачивши серед перехожих чорне жіноче пальтечко чи червону літню сукню — надворі вже потепліло. Щоразу, коли на очі мені потрапляла помаранча, я згадував Вероніку. Купуючи щось у крамниці, міг надовго замріятися перед прилавком з помаранчами. Тепер я вже чудово навчився помічати відмінності між плодами. Я міг незворушно розглядати їх, порівнювати, а купуючи, неквапно вибирав тільки найгарніші. Інколи готував з них сік, а одного разу, увечері, коли до нас із Ґюннаром прийшло кілька друзів пограти у бридж, приготував помаранчевий фромаж…

Ґюннар уже другий рік вивчав політологію, у нашому тандемі куховарив завжди він. Постійно готував на обід то біфштекс, то тріску. І хоч Ґюннар ніколи не очікував чогось взамін, мені було приємно зробити йому несподіванку своїм помаранчевим фромажем. Я вклав у той десерт усю душу. Мама — твоя бабуся — допомогла мені розшукати рецепт у старій кулінарній книжці. Вона навіть запропонувала приготувати його, але ж вона не знала, що весь сенс для мене полягав у тому, щоб самому приготувати помаранчевий фромаж. Навряд чи бабуся здогадалася, що вся затія була пов’язана з Веронікою.

А потім Помаранчева дівчинка повернулася до Норвегії. У середині липня прилетіла із Севільї. Я зустрічав її на летовищі Форнебю. Багато людей стали свідками великого возз’єднання, коли вона вийшла з митної зони з двома великими валізами та важкою папкою з картинами й рисунками. Спершу ми майже півхвилини простояли непорушно, дивлячись одне на одного, може, підсвідомо хотіли задемонструвати силу характеру, мовляв, прочекавши півроку, можна зачекати іще кілька секунд. Та потім злилися в гарячих обіймах, незвично гарячих, мушу визнати, надто враховуючи, що стояли ми посеред аеропорту. Якась стара дама, минаючи нас, не стримала жовчної репліки: «Як вам не соромно!» Ми лише розсміялися. Нам не було чого соромитися. Ми чекали цієї зустрічі півроку!

Ще там, у залі прильотів, Вероніка заходилася розгортати папку й показувати мені свої малюнки. Вона швидко перегорнула портрет «Яна Улава», я встиг мигцем його побачити і знову зауважив яскраве променіння блакитних очей на портреті. Я не зумів вставити й слова, бо Вероніка уже жваво коментувала інші роботи. Її мова була наче бурхливий водоспад. Вероніка навіть не намагалася приховати, як вона пишається своїми витворами і як задоволена своїми досягненнями в Севільї.

Решту літа ми, так би мовити, перепурхували з місця на місце. Відпочивали на островах у Ослофьорді, подорожували Північною Норвегією, відвідували музеї та художні виставки; вечорами, сповненими густих пахощів пізнього літа, прогулювалися вуличками Тосена з чепурними віллами.

Бачив би ти її! Бачив би ти, як вона пурхала містом, як пливла виставковими залами. А як сміялася! Я й сам не міг стриматися, чуючи її сміх. Найлегше, наскільки мені відомо, заразитися сміхом.

Усе частіше в наших розмовах з’являвся займенник «ми». Це таке потішне слово! Ось кажеш, завтра я зроблю те чи інше, або запитуєш іншого, що він робитиме. Зрозуміти неважко. І раптом з’являється «ми», та ще з відчуттям абсолютної закономірності. «Ми попливемо човном купатися на Довгі острови?» «Чи може, ми посидимо вдома, почитаємо?» «Ми полюбили цю п’єсу?» А потім одного дня: «Ми щасливі!»

Вживаючи займенник «ми», вважаємо, що двоє роблять щось спільно, і в нашій уяві майже зливаються в одну істоту. У багатьох мовах існує особливе число, коли йдеться про двох — лише двох — осіб. Це число називається dualis — одне на двох. Як на мене, корисне визначення, бо іноді людина не може бути в однині чи множині. Є «ми двоє»